Місто кісток - Кассандра Клер

– Поліцію це не зацікавить, допоки ти не пред’явиш їм тіло, – сказав Джейс. Притискуючи до себе поранену руку, він пробирався через дроти до Клері. За ним ішов Алек, похмуро дивлячись під ноги.

Клері глипнула на те місце, де зник юнак, і промовчала. Там не було ні краплини крові, нічого не вказувало на те, що юнак колись існував.

– Після смерті вони повертаються у рідні виміри, – пояснив Джейс. – Якщо тобі раптом стало цікаво.

– Джейсе, – прошипів Алек. – Обережніше.

Джейс лише махнув рукою. Моторошні плями крові залишили слід на його обличчі. Та, як і раніше, він здавався їй левом. Такі ж широко посаджені світлі очі та волосся кольору бурштину.

– Вона бачить нас, Алек, – сказав він. – Вона й так уже забагато знає.

– Що мені з нею робити? – запитала Ізабель.

– Відпусти її, – тихо мовив Джейс.

Ізабель глянула на нього здивовано, майже сердито, але сперечатися не стала. Батіг сковзнув, звільняючи руку Клері. Вона потерла зап’ястя і задумалася, як їй звідси вибратися.

– Може, варто взяти її з собою? – спитав Алек. – Б’юсь об заклад, Годж хотів би поговорити з нею.

– Нізащо ми не приведемо її до інституту, – сказала Ізабель. – Вона з приземлених.

– Хіба? – м’яко заперечив Джейс. Його тихий голос був для Клері страшнішим, ніж роздратування Ізабель чи гнів Алека. – Чи стикалася ти з демонами, мала? Зависала з чаклунами, спілкувалася з Дітьми Ночі? В тебе…

– Мене звуть не «мала», – перебила Клері. – І я уявлення не маю, про що ти говориш. – Тієї ж миті внутрішній голос перепитав її: «Хіба? На твоїх очах безслідно зникло тіло. Джейс не божевільний, ти просто хочеш у це вірити». – Я не вірю в демонів, чи що там ще…

– Клері? – почувся голос Саймона. Вона обернулася. Він стояв біля дверей службового приміщення. Один зі здоровенних вишибайл, які біля входу ставили на руки штампи, був поруч із ним.

– З тобою все гаразд? – Він вдивлявся в темряву. – Чому ти тут, сама? А де ж ті хлопці з ножами?

Клері здивовано поглянула на нього, потім повернулася до Ізабель, Алека та Джейса, що досі стояв у своїй закривавленій сорочці з ножем у руці. Він посміхнувся їй і знизав плечима, немов вибачаючись. Очевидно, Джейс знав, що ні Саймон, ні вишибайло не бачать їх.

Клері вже також не дивувалася. Вона повільно обернулася до Саймона, уявляючи, як виглядає, стоячи сама в сирому службовому приміщенні, з ногами, заплутаними в яскраві пластмасові дроти.

– Мені здалося, що вони ховаються тут, – сказала вона невпевнено. – Але бачу, що ні. Перепрошую.

Вона перевела погляд із Саймона, вираз обличчя якого зі стурбованого став присоромленим, на вишибайла, який виглядав лише роздратованим.

– Я помилилася.

За її спиною захихотіла Ізабель.

– Я не можу в це повірити, – торочив Саймон, а Клері, стоячи на узбіччі, відчайдушно намагалася піймати таксі. Поливально-мийні машини вже пройшлися вулицею, поки підлітки були в клубі, і під ногами виблискував вологий чорний асфальт.

– Я знаю, – погодилася вона. – Думаєш, ми таки зупинимо хоч якусь таксівку. Куди всі зібралися опівночі в неділю? – Вона повернулася до нього, знизуючи плечима. – Як гадаєш, на Х’юстон-Стріт нам би пощастило більше?

– Я не про таксі, – пояснив Саймон, – я про тебе. Я не вірю, що ті юнаки з ножами просто зникли.

– Може, й не було ніяких хлопців із ножами, Саймоне, – зітхнула Клері. – Можливо, у мене багата уява.

– Не може бути, – Саймон підніс руку, але зустрічні таксі промчали повз, обливши їх водою з калюж. – Я бачив твоє обличчя, коли увійшов. Ти виглядала такою шокованою, наче побачила примару.

Клері згадала Джейса з його хижими котячими очима. Вона глянула на своє зап’ястя, де досі виднівся тонкий червоний слід від батога Ізабель. «Ні, не примару. Дещо дивніше», – подумала вона.

– Я просто помилилася, – сказала дівчина втомлено. Цікаво, чому вона не хоче сказати йому правду? Можливо, він вважатиме її божевільною. Було щось у тому, що сталося, щось у тій чорній крові, що скрапувала з Джейсового ножа, щось у його голосі, коли він спитав: «Чи спілкувалася ти з Дітьми Ночі?» – що вона не хотіла ні з ким ділити.

– Це була до біса прикра помилка, – сказав Саймон. Він озирнувся на клуб, до якого, як і раніше, на півкварталу тонкою лінією розтяглася черга. – Сумніваюся, що нас іще колись пустять сюди.

– А тобі що з того? Ти ж не терпиш «Пекельного лігва». – Клері знову здійняла руку, побачивши жовте авто, що наближалося до них крізь туман.

Цього разу таксі з виском зупинилося біля них. Водій посигналив, наче це він мав привернути їхню увагу.

– Нарешті нам пощастило, – Саймон відчинив дверцята таксі й прошмигнув на вкрите пластиком заднє сидіння. Клері всілася поряд, вдихаючи знайомий запах усіх нью-йоркських таксі: суміш сигаретного диму, шкіри та лаку для волосся.