Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Рік похитав головою.

— Я вже кілька місяців не маю від неї жодної звістки.

— Он як?

— Ага, ми перестали бачитися. Різні інтереси. Знаєте, певно, як це буває?

— З нею все було гаразд, коли ви... перестали бачитися?

— Гадаю, так.

Я пильно поглянув співрозмовникові у вічі — і той здригнувся. Не подобалося мені оце «Гадаю, так». Я бачив, що він мене побоюється, тож вирішив трохи натиснути на нього.

— Що ви маєте на увазі під «різними інтересами»?

— Ну, вона стала трохи дивною. Розумієте?

— Ні, розкажіть.

Він облизав губи та відвів погляд.

— Мені не потрібні проблеми, — заявив він.

— Мені вони теж ні до чого. То що трапилося?

— Ну, — почав Рік, — вона боялася.

— Боялася? Кого?

— Е-е... вас.

— Мене? Це смішно. Я ніколи не робив нічого, що могло б її налякати. Що вона казала?

— Багато вона не розповідала, але я відчував цей страх щоразу, коли згадувалося ваше ім’я. А потім у неї ще й з’явилися ті нові дивні інтереси.

— Щось ви мене заплутали, — зауважив я, — цілком заплутали. Вона стала дивною? У неї з’явилися дивні інтереси? Це ж які? Поясніть нарешті, що сталося. Я справді нічого не розумію, але повірте, дуже хочу все з’ясувати.

Рік встав і пішов до дальньої частини крамниці, озирнувшись на мене так, наче мені слід було йти за ним. Я так і зробив.

Він трохи затримався біля стелажа, забитого книжками про зцілення природою, органічне землеробство, лікування травами та домашні пологи. Тоді посунув у дальній закуток — до відділу окультної літератури.

— Ось тут, — сказав він. — Вона брала по кілька книжок звідси, потім повертала і брала нові.

Я знизав плечима.

— І все? Навряд чи це можна назвати дивним.

— Але вона по-справжньому пройнялася цим всім.

— Як і багато інших людей.

— Дайте мені договорити, — сказав Рік. — Вона почала з теософії, навіть відвідувала збори місцевого гуртка. Але дуже швидко припинила туди ходити, бо вже спізналася з людьми, що мали зовсім інші зв’язки. Джулія крутилася в компанії суфіїв, послідовників Гурджиєва[3]і навіть шаманів.

— Цікаво, — відзначив я. — І ніякої йоги?

— Ніякої. Коли я спитав її про це, вона сказала, що шукає силу, а не самадхі[4]. Хай там як, а вона все продовжувала заводити дивні знайомства. Наші розмови почали дедалі більше заходити у якісь нетрі, тож я не витримав і розійшовся з нею.

— Хм, цікаво... — замислився я.

— Ось, — сказав він. — Погляньте на це.

Рік кинув мені чорну книжечку і відступив убік. Я впіймав її. Це був примірник Біблії. Я розгорнув її на сторінці з технічними даними про видавця.

— Якесь особливе видання? — спитав я.

Він зітхнув.

— Ні, пробачте.

Рік забрав книгу і поставив її назад на полицю.

— Зачекайте хвильку, — промимрив він.

Рік повернувся до прилавка і витягнув із нижньої полички картонку. На ній був напис «ЩОЙНО ВИЙШОВ. МАГАЗИН ВІДЧИНЕТЬСЯ О...» та циферблат із рухомими стрілками під ним. Продавець виставив їх так, щоб від цієї миті у нього в запасі було пів години, і закріпив вивіску на дверях. Відтак він зачинив двері на засув і жестом вказав мені пройти до дальньої кімнати.

Там стояв стіл, кілька стільців і картонні коробки з книжками. Умостившись за столом, Рік кивнув на найближчий стілець. Я сів. Рік увімкнув на телефоні автовідповідач, забрав стос папірців та документів з-під прес-пап’є, висунув шухляду і дістав із неї пляшку «К’янті».

— Пропустимо по одній?

— Авжеж. Дякую.

Він знову підвівся і крізь прочинені двері вийшов до крихітної вбиральні, де сполоснув зняті з полиці дві склянки з готелю «Шератон». Потім повернувся, поставив їх на стіл, налив вино і підсунув одну зі склянок у мій бік.

— Даруйте, що кинув у вас Біблією, — сказав він і, піднявши склянку, зробив ковток.

— Ви дивилися на мене так, ніби очікували, що я розтану в клубку диму.

Рік кивнув.

— Я справді переконаний, що причина, через яку вона шукала могутності, якось пов’язана з вами. Ви практикуєте якийсь із різновидів окультизму?

— Ні.

— Вона щось казала, буцімто й ви самі якась надприродна істота.

Я засміявся.

Він також — через деякий час.

— Не знаю, — вів далі Рік. — Світ сповнений дивних речей. Правдивими всі вони бути не можуть, але...

Я знизав плечима.

— Хтозна... То ви вважаєте, що Джулія шукала систему, яка дала б їй силу захиститися від мене?

— У мене склалося саме таке враження.

Я ковтнув вина і відповів:

— Це повна нісенітниця.

Однак, промовляючи це, я подумав, що це і справді можливо. І якщо я таки підштовхнув Джулію на шлях, що вкоротив їй віку, то частково на мені лежить відповідальність і за її смерть. Раптом я відчув, як на плечі звалився важкий тягар.

— Завершуйте свою історію, — буркнув я.

— Це вже майже кінець, — відповів він. — Я втомився від людей, що повсякчас хотіли говорити лише про космічну туфту, тому й пішов.

— І це все? Вона знайшла правильну систему, правильного гуру? Що трапилося?

Рік добряче хильнув і пильно поглянув на мене.

— Вона мені справді подобалася.

— Не сумніваюся.

— Таро, Кабала[5], Золотий Світанок[6], вчення Кровлі[7], пророкування Долі — ось напрямки, якими вона захопилась потім.

— І загрузла в них?

— Точно не знаю. Але гадаю, що так. Я дізнався про це значно пізніше.

— Щось іще, крім ритуальної магії?

— Можливо.

— Хто цим займається?

— Безліч людей.

— Я маю на увазі, кого вона знайшла. Ви чули про них?

— Здається, то був Віктор Мелман.

Рік вичікувально дивився на мене. Я похитав головою.

— Даруйте, мені це ім’я невідоме.

— Дивний чоловік, — замислено промовив мій співрозмовник. Він відкинувся в кріслі і, зчепивши пальці на потилиці, виставив лікті вперед. Невидющим поглядом Рік дивився у бік вбиральні. — Я... я чув, що багато хто стверджує (і серед них є вельми розумні люди), ніби у нього справді щось виходить, буцімто він заволодів дечим... знайшов просвітлення чи був посвячений... що він здобув якусь силу і часом виступає в ролі великого