Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я стрибнув уперед і вбік, а тоді завдав важкого удару в смертельну точку. Звір рухався швидше, ніж я очікував, тож коли мій кулак вцілив у нього, монстр уже летів на мене. Шийні м’язи допомогли йому пом’якшити силу мого удару.
Та все ж мені вдалося видобути з почвари перший звук — скавчання. Звір похитав головою, швидко розвернувся і знову посунув на мене. Тепер з його грудей виривалося низьке гуркітливе гарчання. Почвара високо стрибнула — я знав, що цього разу не встигну відскочити вбік.
Дядько також учив мене, як хапати собак за плоть по боках шиї і під щелепами. Якщо пес великий, тримати треба міцно, а хапати — правильно. Проте тієї миті вибору в мене не було. Якщо я спробую вдарити ногою і не влучу, звір може запросто її відгризти.
Я викинув руки вперед і підняв їх угору, а в мить зустрічі — напружився. Не сумнівався: почвара важить більше за мене, тому потрібно правильно розрахувати її імпульс сили.
Мені привиділося, наче я втрачаю пальці або руку, та все ж вдалося міцно схопити тварюку під щелепою і стиснути. Я тримав руки простягненими й подався вперед назустріч поштовху. Я заточився від його напору, але зміг не послабити хватки і втримати звіра.
Прислухаючись до гарчання і розглядаючи вкриту слиною морду, я збагнув, що й гадки не маю, як чинити далі. Якби це був пес, можна було б розбити його голову об щось пригоже і тверде — сонні артерії собак розташовані надто глибоко, щоб пошкодити їх, докладаючись лише на прямий тиск. Але ця істота була надто сильною, а моя хватка вже починала слабшати від гарячкового дриґання монстра. Доки я намагався відсунути його щелепи якомога далі від себе, то зауважив, що у вертикальному положенні звірюка вища за мене. Я міг би спробувати копнути її в м’яке незахищене черево, але в такому разі, найімовірніше, утратив би рівновагу і послабив хватку, наразивши свій пах на зубиська потвори.
Раптом звір вирвався з моєї лівої руки, тож у мене не було іншого варіанту, як скористатися правицею. Щосили відкинувши потвору, я відскочив назад і почав шукати зброю — будь-яку зброю, — але нічого придатного не траплялося.
Пес знову кинувся вперед, націлившись мені на горло. Він рухався надто швидко і зависоко для мене, не даючи можливості вдарити його по голові чи забратися з його шляху.
Коли його передні лапи опинилися на рівні моєї діафрагми, я скористався ще однією дядьковою порадою (я сподівався, що вона також слушна): схопивши собаку за передні лапи, я щосили вивернув їх назад і всередину та впав на одне коліно, аби уникнути його щелеп. Підборіддя опустив, щоб захистити горло, а тоді відсунувся назад. Кістки звіра тріснули й захрустіли, і тоді він миттю нахилив голову, щоб вгризтися у мої зап’ястя. Але в цей момент я вже підводився і, підстрибнувши, кинувся вперед.
Пес перевернувся, крутнувся і мало не став на ноги, але щойно лапи торкнулися підлоги, як з його горла вирвалося чи то скавучання, чи то гарчання. Звір гепнувся на підлогу.
Я саме хотів ще раз ударити його по черепу, але монстр несподівано звівся на лапи, проявивши спритність, якої я від нього не очікував. Він одразу ж підняв праву передню лапу і, балансуючи на трьох інших, продовжував гарчати. Його очі вп’ялися в мене, а слина рясно текла з нижньої щелепи. Я трішки відсунувся ліворуч, не сумніваючись, що звір знову кинеться на мене, а тоді розвернув корпус і зайняв таку позицію, якої мене ніхто не вчив, — часом і у мене бувають осяяння.
Тепер, нападаючи на мене, почвара рухалася повільніше. Напевно, я міг би вдарити її в череп і цього разу навіть влучив би. Не знаю, бо й не намагався. Я знову схопив собаку за шию, але тепер ми грали вже за моїми правилами. За ці кілька потрібних мені секунд звір не міг би вирватися. Не спиняючи імпульсу його сили, я розвернувся, потягнув пса і смикнув, трішки змінюючи траєкторію його польоту.
Звір беркицьнувся в повітрі і вдарився спиною об вікно. Із дзенькотом і тріском пролетів він крізь шибку, забираючи з собою раму, штору і карниз.
Трьома поверхами нижче почувся удар. Коли я піднявся і визирнув у вікно, то побачив, як монстр кілька разів конвульсивно здригнувся, а тоді завмер на бетоні патіо, де ми з Джулією часто пили пиво опівночі.
Я повернувся до Джулії і взяв її за руку. А тоді відчув, як у мені закипає гнів. Хтось має за цим стояти. Невже знову Б? Мій цьогорічний подаруночок на 30 квітня? Щось мені підказувало, що так воно й було, а тому мені хотілося зробити з Б те, що я щойно зробив зі звіром, який втілював у життя його волю. Має ж бути причина. Чи якась підказка...
Я підвівся, зайшов до спальні, узяв ковдру і вкрив нею Джулію. Механічно витер відбитки пальців з дверної ручки, а тоді взявся обшукувати квартиру.
Я знайшов їх на камінній поличці, між годинником і купою книжечок окультної тематики у м’яких палітурках. Коли я торкнувся до них і відчув їхню прохолоду, то збагнув, що все навіть серйозніше, ніж я гадав. Очевидно, вони й були тією річчю, якої, на думку Джулії, я потребував — от тільки вони не належали мені. На одному рівні я їх упізнавав, а на іншому — дивувався їм. Це були карти, Козирі, так схожі і водночас не схожі на ті, що я бачив раніше.
Колода була неповною. Усього декілька карт — і то вельми дивних. Я швиденько сховав їх у бічну кишеню, коли почув наближення сирени. Пасьянс розкладу згодом.
Я помчав сходами вниз і вийшов крізь чорний хід, ні на кого не натрапивши. Бровко досі валявся там, де й приземлився, а сусідські собаки тільки це й обговорювали. Перескакуючи паркани і топчучи квіткові клумби, я пробирався через двори до бічної вулиці, де припаркувався.
Через кілька хвилин я вже був далеко, намагаючись позбутися спогадів про криваві відбитки лап...
