Магус - Володимир Костянтинович Пузій

Попрямували вздовж стіни, де ліворуч струнчилися будинки знатних і заможних городян із розкішними, личкованими мармуром фасадами, із садами, сторожовими собаками й охоронцями, котрі, стиха пояснив Фантин, тільки що — стріляють із арбалетів, а вже потім цікавляться, хто такий. Але це — якщо у вікна заглядатимеш чи там дверного важка торкатимешся, коли ж просто йдеш мимо — прямуй собі без дригачів. Мало в якій справі пошлють людину: може, із писулькою від дона Джованні до донни Анни, а може, до «Трьох поросят» — за піцою з беконом. Якщо ж в усіх стріляти — болтів не назбираєш.

Отже, уподовж мармурових фасадів прошкували на захід, а потім вийшли до цвинтаря. Обнесений невисокими портиками, повитими плющем, різьбленим і живим упереміш, він проступав із пітьми, як борт величезного вітрильника — того самого, з моряцьких легенд про галеони-привиди, тільки тут замість скелетів за команду слугували гранітні й алебастрові пам’ятники. Ангели зі смутними обличчями і напівскладеними крильми докірливо тикали пальцями кудись за спину двом опівнічникам, які петляли між склепами. Скорботні мадонни дивилися їм услід й ронили скупі кам’яні сльози. Щур — не скульптурний, живий! — шарахнувся від непроханих гостей, і Фантин звичним рухом сипонув у його бік хлібні крихти. Мабуть, умисне прихопив, ач, вони в нього в окремій торбинці. Акуратний хлопчина.

— А це навіщо? — питає Оберто.

— Раптом то був гримо.

Авжеж, правильно, магус у темряві бачить, майже як удень, а от Фантин — ні. Але навіть якщо це був би гримо, а не щур — хлібні крихти навряд чи знадобилися б. Гримі, одна з гілок «дрібного народця», оселяються зазвичай на кладовищах чи неподалік від них. їх хлібом не годуй — дай полякати людей, але загалом вони миролюбиві, і хоч інколи люблять побешкетувати (майже всі пуерулі[4] цим грішать), а все-таки не злостиві.

Словом, відлякувати чи відволікати гримо Фантинові не довелося б, та й за гостинець хлібні крихти не всюди годяться.

— Вони освячені, — шепоче крадій-«віллан». — Якщо чесно, гримо я тут жодного разу не бачив, а дещо інше — траплялось.

— І допомагали крихти?

— По-різному, — ухиляється від відповіді Фантин. І вказує на величний склеп із грізним, у два людських зрости янголом над дверима: — Прийшли. Звідси, месере, пряма дорога із Альяссо на кільцеву, до перехрестя, від якого до вілли синьйора Леандро рукою подать.

— То ходімо… — якось надто вже бадьоро погоджується Оберто.

— Ви не сумнівайтесь…

Закінчити фразу Фантин не встигає — зненацька на церковній дзвіниці, здається, зовсім поряд із ними, лунає розкотисте «БОМ!» — і потім, зі щораз меншими паузами, знову і знову: «БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!» — немов б’ється, прокладає собі дорогу назовні з яйця велетенське пташеня чи драконеня вогнедишне.

Фантин неусвідомлено втягує голову в плечі й горбиться, кутаючись у плащ. Оберто, навпаки, плечі розправляє і напружено дивиться туди, де на фоні неба, присипаного позолотою зірок, бовваніє силует церковки. Дзвіницю він теж бачить — і бачить того, хто там сидить, звісивши кудлаті ноги з парапету і вдивляючись кудись удалечінь. Істота схожа на помісь мавпи з собакою — волохата, худюща, вона завмерла, повернувши голову в бік Нижнього Альяссо. Дзвін за спиною гримо сам розхитується, але (магус упевнений) змусив його калатати пуеруло.

Таке інколи буває. Вночі, під час або напередодні чиєїсь смерті — зазвичай трагічної, мученицької — гримі б’ють у церковні дзвони. Вважається, у такий спосіб вони сповіщають Бога, що ця душа-страдниця гідна поблажливості, навіть якщо і грішила за життя. Повір’я твердять, нібито гримове дзвонарство допомагає змученій душі легше відійти на той світ.

Фантин, мабуть, знає про ці прикмети і здогадався, хто сидить на дзвіниці.

— Не передумали? — запитує. (А дзвін — «БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!» — розмішує собі міцно заварений чай у склянці неба). — Якщо там гримо, виходить, сьогодні чи завтра хтось помре. І смерть його буде нелегкою. То, може, нам відкласти справу? Погана прикмета.

— Знаменнями Господь дає знати, що чекає нас попереду, — каже Оберто. — Слабкий духом відступиться, сильний — скористається попередженням і додасть випробування до ще більшої слави Його.

— Ви говорите точнісінько, як панотець! А тільки, знаєте, я саме зі слабкодухих, месере.

— Я теж, синку. Та треба ж колись гартувати душу? Чи, може, ти уже не впевнений, що зможеш провести нас на віллу синьйора Леандро?

— На «слабо» берете? Гаразд, месере, підемо. Але потім, як раптом щось, — дорікайте собі!

Коли вони увійшли до склепу, дзвін над церковкою калатав, гримо — дивився в бік Нижнього Альяссо.

5

Під прадавнім склепінням усипальниці тихо і темно; Фантин сіпнувся був запалити потаємний ліхтарик — витончене творіння злодійських умільців, але магус зупиняє свого супутника.

— Не привертатимемо до себе зайвої уваги.

Нісенітниця та й годі: чию увагу можна привернути в старому склепі? — пацюків? мокриць? тарганів? — але Фантин лише схиляє голову, мовляв, як скажете, месере. Обидва знають: необачність у таких місцях дорого коштує.

Проте «віллан» знає й дещо інше. І тому не дивується, коли в самому кінці склепу, біля надгробка засновника роду перед ними раптом з’являється розмитий, ледь сяючий силует.

Привид зодягнений старомодно: у строкатий жустокор із численними химерними оборками, зубчастими полами, розрізами та буфами, з довгими обвислими до землі рукавами. На голові — кругла яскраво-зелена шапочка з опущеними вушками, прикрашена золотим мереживом і медаллю із драконом та вершником, який пронизує гада списом. На поясі у привида повнобока сумочка, кинджал і рукавички. Ще на духові — плащ, такий довгий, що, спадаючи широкими складками, тягнувся б по землі вражаючим шлейфом… якби був чимось більшим, ніж примарним одягом безтілесної істоти.

— Доброї ночі, синьйоре Аральдо! — кланяється Фантин.

Привид вдивляється в прибульців великими блискучими очима. Щоки його ретельно виголені, біля перенісся та на лобі — глибокі, різкі зморшки. Вузькі губи розтягуються в добродушній усмішці, проте випнуте вперед підборіддя і гострий ніс надають їй зловісного відтінку.

— Доброї ночі, малий. Радий тебе бачити. — Голос привида звучить лагідно, одначе лагідність ця нагадує подушечки котячої лапки. А ось і пазурі: — Та хто це з тобою? Хіба не знаєш: кожен, хто порушить спокій усипальниці роду Арігуччі, мує бути покараний?!

Авжеж знає. Мабуть, на те й сподівався, привівши сюди Оберто.

Дурник.

Але додумати магус не встигає — із Фантином він розбереться згодом, а поки що є невідкладніші справи: привид синьйора Аральдо уже запустив у його свідомість свої чіпкі пальці.

Це, звичайно, такий словесний образ: звідки б узялися пальці в безтілесної істоти? Привиди діють інакше: замість втраченої тілесності набувають можливість впливати на те, що бачить, чує, відчуває жива людина. По суті, кожен із нас обмежений власними органами чуттів, магуси це усвідомлюють краще за інших — і