Останній берег - Урсула К. Ле Гуїн

Ти, що зумів викликати із небуття стільки душ, кому вдалося змусити явитися на білий світ навіть душу мого повелителя Ерет-Акбе, наймудрішого з-поміж людей? Хіба ти не збагнув, що навіть він — тепер всього лише тінь, безтілесне ім'я. Але його смерть не перекреслила Життя — як не применшила вона і слави його великого імені, і значення його видатних подвигів. Зараз Ерет-Акбе там — розумієш, там, а не тут! Тут нема нічого, крім куряви і тіней. А там він став землею і сонячним світлом, листям дерев і польотом орла. Він живий. І всі, хто помирає, теж живуть; вони відроджуються, бо життя не має і ніколи не матиме кінця-краю! Життя кожної людини триває вічно! Лише ти один занапастив своє життя, намагаючись уникнути власної смерті. Ти втратив смерть, щоб урятувати себе, але ти втратив і життя. О так, звісно, ти врятував себе! Своє безсмертне "я"! Але що воно таке? Хто ти такий?

— Я — це я. Моє тіло ніколи не зітліє, ніколи не помре.

— Жива плоть відчуває біль, Кобе; живе тіло старіє і помирає. Смерть — це та ціна, яку ми платимо за наше життя. І за Життя взагалі.

— А я нікому ні за що не платитиму! Я можу вмерти і тієї ж миті ожити знову! Мене не можна вбити, я безсмертний, тільки я збережу своє "я", свою сутність на віки вічні!

— Тоді хто ж ти такий?

— Безсмертний! Єдиний безсмертний у Всесвіті!

— Назви своє ім'я.

— Я — Великий Король.

— Назви моє ім'я. Я сказав його тобі хвилину тому. Назви моє ім'я!

— Ти несправжній. У тебе нема ніякого імені. Існую тільки я один.

— Так, ти існуєш — без імені, без плоті. Не можеш бачити ні сонця, ні темряви. Ти зрадив нашу зелену землю, сонце і зорі, щоб урятувати себе, власне "я". Ти задарма віддав усе, а натомість отримав ніщо. І тепер намагаєшся заманити у своє павутиння цілий світ, усе те світло та життя, які ти назавжди втратив. Ти прагнеш заповнити це ніщо — свою власну порожнечу. Але ніщоту заповнити неможливо. Навіть усі пісні землі й усі зорі небес не здатні заповнити твого спустошеного нутра.

Гедів голос лунав у холодному вузькому виярку, і сліпець аж відсахнувся від жаху. Він підняв голову, і тьмяне світло зірок упало на його спотворене обличчя. Здавалося, він плакав, але сліз не було, адже його очниці були порожніми. Коб то роззявляв, то стуляв рота — чорне провалля посеред обличчя — але жодного слова не злетіло з його вуст. Нарешті він вичавив з себе одне-єдине слово: "Життя".

— Кобе, я дав би тобі життя, якби міг. Але я не можу. Ти мертвий. Проте я можу дати тобі смерть.

— Ні! — заволав сліпець і повторив: — Ні, ні! — Він ридав, але щоки його залишалися такими ж сухими, як і кам'янисте річище, по якому струменіла нічна пітьма. — Ти не можеш. Ніхто не зможе визволити мене. Я відчинив двері між світами і тепер не годен їх замкнути. Ніхто не зможе їх зачинити. І ці двері постійно тягнуть мене до себе... Я мушу знову і знову повертатися до них. Я мушу проходити крізь них і знову повертатися сюди — у куряву, холод і німоту. Двері виснажують мою силу. Я не можу ні покинути їх, ні зачинити! Врешті-решт, крізь них просочиться все світло світу. А тоді всі ріки стануть такими, як ця Суха Ріка. І нема такої сили, яка б могла замкнути двері, відчинені мною!

У його словах і голосі химерно переплелися розпач і мстивість, страх і марнославство. Проте Гед тільки запитав:

— Де вони, ці двері?

— Отам. Неподалік. Ти можеш туди піти, але вже нічим не зарадиш. Навіть якщо ти змарнуєш усю свою силу, то й цього буде не досить!

— Може, й так, — відповів Гед. — Але якщо ти сам удався в розпач, то не думай, що й ми готові опустити руки. Веди нас туди!

Сліпець підвів голову, на його обличчі явно боролися страх і ненависть. Перемогла зненависть.

— Не поведу, — відрізав він.

І тут уперед виступив Арен і сказав:

— Поведеш.

Сліпець завмер. Крижана тиша потойбічного світу щільно огортала їх зусібіч — слова наче повисали у ній.

— Хто ти такий?

— Моє ім'я — Лебанен.

— Хіба ти, називаючи себе Великим Королем, не знаєш, хто це такий? — насмішкувато спитав Гед.

І знову Коб завмер як укопаний. Потім сказав, ледь задихаючись:

— Але він помер... Ви обоє мертві! Ви не можете повернутися назад. Звідси немає вороття. Ви потрапили у пастку!

Він говорив, і мерехтіння світла навколо нього згасало. Вони почули, як привид розвернувся у пітьмі й поквапно пішов геть від них у темряву.

— Мій повелителю, дай мені світло! — закричав Арен, і Гед підняв патерицю, і біле сяйво розігнало прадавню тьму, в якій роїлися тіні. Між ними миготіла висока зсутулена постать сліпця, який, ховаючись, де тільки міг, поспішав уверх по річищу своєю дивною, незрячою, проте невтомною ходою. Арен з мечем у руках кинувся за ним, Гед — услід за юнаком.

Скоро Арен відірвався від свого супутника, і світло стало дуже слабким, бо його заступали валуни і закрути річища. І тоді за дороговказ правили звуки Кобової ходи та відчуття його присутності попереду. Шлях крутішав, і відстань між ним та Ареном стала скорочуватися. Ось вони вже друться крутою ущелиною, захаращеною каменюками. Русло Сухої Ріки, чим вище, тим вужче, звивалося поміж крутими берегами. Камені зривалися з-під ніг, а коли доводилося лізти рачки, то й з-під рук. Арен, відчуваючи, що береги от-от зімкнуться, рвонув уперед і наздогнав Коба перед самісіньким заглибленням, що мало ліктів п'ять чи шість у попереку та могло служити запрудою, якщо колись тут протікала вода. Над ним височіли стрімчак і груди шлаку. А в цьому стрімчаку зяяла чорна діра — джерело Сухої Ріки.

Коб навіть не пручався. Він стояв як укопаний весь час, поки світло від Гедової патериці не освітило його безоке обличчя. Аж тоді він обернувся до Арена.

— Ось це місце, — промовив він, і на губах його заграла якась подоба усмішки. — Те місце, яке ти шукаєш. Бачиш? Там ти зможеш відродитися. І все, що від тебе потрібно, — це просто піти за мною. Там