Прокляті - Чак Паланік
Та все-таки я хочу поїхати на свято Гелловіна з шиком, а не в нацистському товарному вагоні, що смердить тифом і населений вошами; тому я неохоче погоджуюся і справді кинути погляд на простягнуту мені титульну сторінку. Там, просто по центру, жирними великими літерами — перша ознака дорогоцінної роботи аматора, яку він високо цінує, — надрукована назва:
ІСТОРІЯ МЕДІСОН СПЕНСЕР
Автор і власник копірайту — Сатана
По-перше, я перечитую назву. І ще раз перечитую. По-друге, дивлюсь на бейджик, що пришпилений до лацкана його шоферської уніформи, на напис, виконаний срібним гравіруванням) і бачу, що там і справді зазначено: «Сатана».
Вільною рукою водій знімає картуз, відкриваючи два роги кольору кістки, що прозирають із шапки його звичайного каштанового волосся. Знімає дзеркальні окуляри, демонструючи очі з вертикальними зіницями, наче у цапа. Жовті очі.
Я… у мене миттєво перехоплює горло. Нарешті, це ти. Я імпульсивно роблю крок уперед, ігноруючи все ще простягнутий до мене сценарій, і обіймаю водія, питаючи:
— Ти хочеш, щоб я це прочитала? — зариваюсь обличчям у його уніформу з твіду — у його уніформу. Тканина пахне метаном, і сіркою, і бензином. Обіймами пізніше я роблю крок назад. Киваючи на сценарій, я питаю: — Ти написав кіно про мене?
І тут знову з'являється вона, ця хитра посмішка, наче він бачить мене оголеною. Наче читає мої думки. Він перепитує:
— Прочитати це? Моя маленька Меді, ти прожила його, — і Сатана хитає рогатою головою, і додає: — Але, коли вже вдаватися в деталі, тебе як такої не існує, — його руки в рукавичках розкривають сценарій і сують його мені під ніс, вимагаючи: — Подивись! — каже він. — Тут записана кожна мить твого минулого! Кожна секунда твого майбутнього!
Медісон Спенсер не існує, стверджує Сатана. Я — ніщо інше, як вигаданий персонаж, якого він створив еони тому. Я його Ребекка де Вінтер. Я його Джейн Ейр. Кожну думку, яка колись з'являлась у мене в голові, написав він. Кожне слово, яке я промовила, за його словами, він написав для мене.
Спокушуючи мене сценарієм, дивлячись на мене своїми яскравими очима, Сатана каже:
— У тебе немає свободи волі! Немає жодної свободи взагалі. Ти не зробила нічого такого, чого б я не написав для тебе від початку часів!
Він наполягає, що мною маніпулювали з тієї самої миті, як я народилась, керували так витончено, як Елінор Ґлін поміщала свою героїню на килимок із тигрячої шкіри для таємної зустрічі з арабським шейхом. Весь хід мого життя скеровувався, куди треба, так ефективно, наче в результаті натискання клавіш Ctrl+Alt+Медісон на клавіатурі ноутбука. Саме моє існування було визначене наперед, вирішене у сценарії, що він пропонує мені переглянути.
Я роблю крок назад, все ще відмовляючись прийняти цей дешевий рукопис. Відмовляючись приймати жодну з концепцій. Коли Сатана каже правду, то навіть моя відмова написана там, на цих сторінках.
Манірно вигинаючи колючі брові, він каже:
— Коли в тебе є мужність і розум, то це тому, що я хотів, аби ти їх мала. Ці якості — мій подарунок! Я наказав Ваалу піддатися тобі. Твої так звані «друзі» працюють на мене!
Гітлер, Калігула, Іді Амін — він стверджує, що всі вони навмисно програли мені. Ось чому мій підйом сходами влади відбувся так швидко. До речі, саме тому Стрілець і підбурював мене втрутитися у бійку.
Але я відмовляюсь.
— Чого це я маю тобі вірити? — запинаючись, кажу я. Я кричу: — Ти ж Принц припливів!
Сатана відкидає голову назад, тягнеться гнилими зубами у жовтогаряче небо й кричить у відповідь:
— Я — Король брехні!
Ет, байдуже, відповідаю я. Я кажу йому: коли він дійсно несе відповідальність за кожну мою цитату — то він щойно спаплюжив мені останній рядок діалогу!
— Я дав твоїй матері славу в світі кіно! Я дав твоєму батькові великий достаток! — реве він. — Коли хочеш доказів, просто послухай… — він відкриває сценарій і починає читати вголос: — «Медісон раптом зніяковіла і злякалась…»
Так воно і було. Я справді зніяковіла і злякалась.
Він читає далі:
— «Медісон схвильовано озирнулась навколо, шукаючи підтримки у кліки своїх „друзів“…»
Тієї миті я і справді витягувала шию, намагаючись знайти поглядом Бабетту, і Паттерсона, і Стрільця. Але всі вони вже посідали у лімузин.
Отже, мені відомі слова «паніка», і «прискорений пульс», і «напад тривоги», але я вже не впевнена, чи я взагалі існую і тим самим можу відчувати їх. Замість товстої розумної тринадцятирічної дівчини… я можу являти собою просту вигадку уяви Сатани. Просто плями чорнила на папері. Чи тієї миті реальність і справді посунулась… чи просто змінилось моє сприйняття реальності… я не знала. Але все здалось мені іншим. Навіть добро здалось зіпсованим.
Уважно розглядаючи сторінки рукопису, гигикаючи над власним витвором, Сатана зауважує:
— Ти мій найкращий персонаж, — він просто сяє. — Я так пишаюсь тобою, Медісон. У тебе такий природний талант заманювати душі до вічних мук! — із більш ніж легкою заздрістю він зазначає: — Люди ненавидять мене. Ніхто мені не довіряє, — він дивиться на мене майже із любов'ю, у його цапиних очах стоять сльози, і Сатана зізнається: — Саме через те я створив тебе…
Розділ тридцять сьомий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я не твоя Джейн Ейр. Я нічия Кетрін Ерншоу. А ти? Ти, звісно, не письменник. Ти мені не начальник; ти просто задурюєш мені голову. Коли б хтось і написав про мене, то це б була Джуді Блум чи Барбара Картленд. У мене є упевненість, і рішучість, і свобода волі — принаймні я так вважаю».
Просто з примхи я не брала із собою ані штурмовиків, ані монгольські орди, коли вирушила святкувати. Чи можу я довіряти їм, чи я перемогла їх по-чесному — я більше цього не знаю. Окрім того, до лімузина «Лінкольн» може сісти не більше заданої кількості пасажирів, і, що б там не казала матуся, свита все-таки може бути завеликою. Останньої миті я навіть не змогла взяти із собою вуси Гітлера, бо їх з'їв Тигр; а кошеня своє я брати не хотіла, бо воно могло вивернути комусь на сходи кульку нацистського волосся. Тож в результаті від дверей до дверей ходили лише ми: я, Стрілець, Емілі, Леонард, Бабетта і Паттерсон. Клуб «Сніданок мертвих».
Маю сказати, що я все ж таки одягла пояс короля Етельреда II, кинджал Влада III, а
