Прокляті - Чак Паланік
Протягом усієї нашої неспішної прогулянки я відмічаю можливі покращення ландшафту: квітучий кизил тут, японський ставок там, можливо, пташник із різнокольоровими папугами, — і кожну мою пропозицію Емілі ретельно нотує на планшеті, що його вона взяла із собою.
Потенційно нужденні групи щойно померлих, чиї занепокоєні душі я умовила померти і потрапити до Пекла, — цих я відправила втілювати інші роботи з освоєння земель. Насправді, я могла б вважатися пекельним директором Програми зі зниження шкоди від повені, стільки дамб я наказала побудувати на річках із киплячою кров'ю. Іншим групам робітників я дала завдання рити тунелі й осушувати великі болота буйного поту; завдяки мені прадавні Потові болота Пекла припинили своє існування. Загублені душі, які все життя присвятили наполегливому вивченню й використанню громадянського й промислового будівництва, прийшли у захват від можливості скористатися надбаними знаннями і навичками. Пологі пагорби напівкоагульованої слизової були згладжені. А цілий ГУЛАГ щасливо проклятих рабів увесь час робить фальшиві квітучі водяні лілії з гофрованого паперу і запускає результат своєї праці плавати на поверхні Океану лайна.
Все частіше я розумію, що Пекло не стільки є каральним спаленням, скільки природним результатом еонів років недбалості. Якщо чесно: Пекло є нічим іншим, як периферійним районом, якому дозволили майже повністю виродитися. Уявіть собі всі жевріючі підземні пожежі на вугільних шахтах, що поширюються, доки не зіллються зі звалищами автомобільних шин, додайте сюди всі відкриті вигрібні ями та полігони отруйних відходів — і неминучим результатом цього буде Пекло; до того ж, ситуацію не виправляє і ставлення самозакоханих мешканців: вони надто зосереджені на власних проблемах і жодного відрубаного пальця не піднімуть, аби покращити стан зовнішнього середовища.
З нашого спостережного пункту, прогулюючись уздовж берегів Океану комах, ми з Емілі помічаємо повільні, але певні покращення у похмурому ландшафті. Я звертаю її увагу на визначні місцевості: каламутна ріка гарячої слини; канюки, що кружляють над Гітлером і його віддаленими колегами, висланими до невимовного місця. Пояснюю їй на перший погляд довільні правила, які люди часто порушують: наприклад, що кожній людині дозволено вжити матюк не більше, ніж сімсот разів за життя. Більшість живих і гадки не мають, як легко отримати прокляття: достатньо людині сказати «твою…» у сімсот перший раз, і все — вона потрапить до Пекла. Такі ж правила існують і для особистої гігієни: так, коли ви у вісімсот п'ятдесят п'ятий раз забуваєте помити руки після випорожнення кишечника чи сечового міхура, ви приречені. Ви у трьохсотий раз вжили слово «ніггер» чи «педик»? Гоп — і, незалежно від вашої особистої раси чи сексуальних уподобань, ви купуєте собі жахливий квиток в один кінець до Аїду.
Прогулюючись, я розповідаю Емілі про те, як мертві можуть передавати посилання живим. Таким саме чином, як живі надсилають одне одному квіти чи електронні листи, померла людина може надіслати живій біль у шлунку, чи шум у вухах, чи настирливу мелодію, яка займатиме увагу живої людини і зводитиме її з розуму.
Ми удвох гуляємо разом і ліниво роздивляємося смердючий, киплячий ландшафт, коли Емілі, з доброго дива, безтурботно зауважує:
— Я розмовляла з Бабеттою, і вона каже, що в тебе є хлопець…
Я заперечую: ні, немає.
— Його начебто звуть Ґоран?
Не підводячи очей від нотаток, що вона їх зробила на планшеті, Емілі питає мене, чи не сумую я за хлопцями. Як щодо танців? Чи не сумую я за можливістю зустрічатися, і вийти заміж, і народити дітей?
Не дуже, відповідаю я. Команда злобливих міс Шикарні Панчохи у моєму старому інтернаті, а також підла трійка, що навчила мене грі «французький поцілунок» — колись вони претендували на те, щоб дати мені освіту в питаннях людського розмноження. Як вони розповідали мені, причина того, чому хлопці так нестримно бажають цілувати дівчат, полягає в тому, що з кожним поцілунком їхні прутні збільшуються у розмірах. Чим більше дівчат хлопець поцілує, тим більший агрегат він матиме в результаті, а саме хлопці з найбільшими пенісами отримують роботу із найвищим статусом і платнею.
Справді, це все дуже просто. Хлопці все життя витрачають на те, щоб зібрати найдовші геніталії; вони їх старанно вирощують, так що коли вони, нарешті, пхають цю штуку всередину нещасної дівчини, кінчик збільшеного пеніса просто відламується — плоть на члені стає такою твердою, що розбивається, — і шматок, що відламався, залишається всередині дівчини. Це цілком природна подія і вона дуже схожа на поведінку ящірок, що живуть у посушливих пустелях і можуть власною волею відкидати хвости, які після цього продовжують звиватися. Будь-яка частина, від кінчика і аж до всієї сосиски, може буквально відламатися всередині дівчини, і їй нізащо не випхати цю частину назовні.
Емілі витріщається на мене; обличчя в неї спотворене відразою куди сильнішою, аніж навіть та, що з'явилась, коли вона вперше побачила Озера теплуватого блювотиння чи Океан пролитої сперми. Планшет, забутий, вільно звисає з її рук.
Я продовжую, пояснюючи, що шматок члена, який залишається всередині дівчини, починає рости і з часом перетворюється на дитину. Коли член розколюється на дві чи три частини, розвивається кожна із них, і таким чином народжуються двійнята чи трійнята. Вся ця детальна інформація походить із дуже поважного джерела, запевняю я Емілі. Коли в моїй швейцарській школі-інтернаті хтось і знав щось про хлопців і їхні сміховинні геніталії, то це мають бути саме три міс Брудні Дірки.
— Отже, знаючи такі факти про життя, — резюмую я, — ні, звичайно ж, я аж ніяк не жалкую, що в мене немає хлопця…
Ми продовжуємо прогулянку в мовчанці. Мій набір фетишів і ознак влади гойдається і підстрибує у мене на поясі. Вони брязкають і стукають одне об одне. Час від часу я рекомендую розмістити тут чи там чудовий басейн для птахів. Чи сонячний годинник, оточений мальовничим орнаментом із червоних і білих петуній. Нарешті, аби перервати мовчанку, що вже затягнулась, я питаю в Емілі, за
