Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Одним з найважливіших елементів використання «Книги Зниклих Тіней», була перевірка, чи правильно Річард викладав те, що зберігав у своїй пам'яті, підтвердження правильності тексту, який вказував на те, яку шкатулку Одена потрібно відкрити.

У самій книзі обумовлювалися і засоби перевірки. І засіб перевірки передбачав участь сповідниці. Келен була останньою живою сповідницею.

Тільки після того, як Річард доклав неймовірних зусиль над собою, йому вдалося скористатися своїм голосом:

— Те, про що Ви говорите — неможливе. Мною нічого не вводилося в гру.

«Ти названий гравцем».

— Названий? Названий ким?

«Тільки те, що ти названий новим гравцем, має значення. Ти попереджений, що у твоєму розпорядженні рівно рік з сьогоднішнього дня — і ні днем більше — для того, щоб завершити очищення. Використай правильно свій час, Річард Рал. Твоє життя буде твоєю ціною, якщо ти потерпиш невдачу. Взагалі будь-яке життя також буде ціною, якщо ти потрапиш невдачу».

— Але це неможливо! — Закричав Річард і рвонувся вперед, обома руками обхоплюючи горло фігури.

Плащ обвалився. Всередині була порожнеча. Він почув слабкий, м'який звук, немов зачинилися двері, ведучі в світ мертвих.

Все що він міг побачити, так це невелику хмару пари від його шаленого дихання, шо піднімалося в чорну зимову ніч.

Після того, здавалося, минула ціла вічність, Річард, нарешті, відкинувся назад, і, намагаючись укрити своє тремтяче тіло, накинув плащ, але так і не зміг змусити себе закрити очі.

Вдалині на заході, на горизонті виблискували блискавки. Зі сходу швидко наближався світанок першого дня зими.

Між блискавкою і світанком, в самому центрі ворожого війська, що обчислювалося мільйонами солдатів, лежав Річард Рал, лідер Імперії Д'хари, прикутий до фургона, поглинений думками про свою полонену дружину, і про настиглу його тільки що третю біду.

Практично в повному мороці Келен лежала на підлозі, не здатна заснути. Вона могла чути рівне дихання Джегана, який спав на ложі вище.

На декоративній різьбленій дерев'яній скрині навпроти дальньої стіни горіла єдина масляна лампа, і оскільки її гніт злегка був опущений, давала блякле світіння крізь морок внутрішніх покоїв імператора.

Палаюче масло злегка заглушало сморід табору: запах сажі від багать, смердючого поту, протухлого сміття, вбиралень, коней та інших тварин, і гною — все це змішалося в один всюдисущий сморід.

Майже тим же способом, яким смердюче дихання смерті асоціюються з неминуче яскравим і незабутнім відбитком у пам'яті всіх тих кишачих личинок і гниючих трупів, що довелося їй побачити по дорозі — і спогади про які завжди наводять жах; таким же способом таку мерзенну річ, як Імперський Орден неможливо було уявити без табору з його винятково всепроникним смородом, і це точно так само відклалося в пам'яті.

З самого початку, як вона потрапила в табір, вона завжди з великою неприязню і зусиллям над собою робила глибокі вдихи. Запах, який залишався на всьому, чого торкалися солдати Імперського Ордена для неї назавжди залишиться пов'язаним з болем, стражданням і смертю.

Келен була вельми стурбована тим, що люди, які підтримують війну, які вірять в істинність переконань Імперського Ордена, не належать до числа тих, хто цінує світ живих.

Крізь марлеву тканину, якою були закриті віддушини на куполі намету, Келен спостерігала несамовиті спалахи блискавок на заході, які, осяваючи небо над головою, віщували про наближення шторму.

У наметі імператора, з його драпіровками, килимами і оббитими повстю стінками, було відносно тихо, і беручи до уваги одноманітний шум великого табору, що просочувався зовні, було практично не чутно грому, але, часом гуркіт грому лунав ніби з-під землі.

Майбутній дощ збирався погіршити ту негоду, яка і без того встановилося з холодною погодою.

Незважаючи на те, що Келен вимоталася, їй все ж не вдавалося припинити роздумувати про ту людину, яка їй зустрілася на початку цього дня, про чоловіка, який дивився на неї з тієї проїжджаючої уздовж табору клітки, про чоловіка з сірими очима, про людину, яка бачила її — він дивився прямо на неї — і окликнув її по імені. Це факт просто розбурхав її.

Було на межі надприродного, якщо хто-небудь був в змозі бачити її. Келен була невидимкою практично для всіх.

Насправді визначення «невидимка» не зовсім підходило їй — її можна було бачити. Але варто було кому-небудь подивитися на неї — і через мить він тут же забував, що бачив її. Тому виходило так, що, хоча вона була цілком видимою, тим не менш, виявлялося, що вона невидима.

Келен тепер могла прекрасно судити по собі, що означає крижаний дотик забуття.

Те ж саме заклинання, яке змушувало людей забувати її відразу після того, як вони відводили погляд від неї, стерло всю її пам'ять про минуле. Все, що вона знала про своє життя до зустрічі з Сестрами Тьми, тепер було повністю витерто з її пам'яті.

Серед кількамільйонного війська, що розташувалося на обширній, безплідній рівнині Азеріта, ті що захопили її в полон змогли виокремити лише жменьку солдатів, які могли бачити її — сорок три, якщо бути точним.

Ці сорок три солдати, так само, як і нашийник навколо шиї, керований Сестрами і самим Джеганем, були бар'єром між нею і свободою.

Келен поставила перед собою завдання взнати кожного з цих сорока трьох чоловіків, оцінити їх силу, знайти їх слабкі сторони. Вона вивчала їх непомітно, прямуючи і запам'ятовуючи найменші подробиці їх поведінки.

Кожен мав властиву йому манеру, спосіб, яким спостерігав за подіями навколо, щоби помічати або навпаки не помічати події, які не відносяться до завдання. Вона дізналася все що могла, про їх індивідуальні особливості.

Сестри вважали, що саме завдяки якійсь аномалії в заклинанні, яке вони застосували, жменька людей могла бачити і знати про Келен.

Цілком імовірно, що серед численної армії Ордена водилися ті, хто міг бачити і пам'ятати її, але таких Джегану більше не вдавалася виявити.