Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Тіллі й далі щось бурмотіла та воркотіла й лащилася, пальці її боролися з застібкою на його сорочці, а він безтямно посміхався в темряві й жадібно гладив її боки з випнутими ребрами, несподівано круті стегна й плаский мускулястий живіт. Не було сили опиратися тому гарячому, задушливому, що розпирало його.

Тріумфувала ніч, темна, осіння, нестямно кричали сови, шелестів вітер у сухій траві. Переморгувалися жаринки в перегорілому багатті.

Тіллі впоралася з ґудзиками, маленька волога долонька залізла під Руалову сорочку… і зустрілася там зі згортком, який ховав золоту спинку й смарагдові очі.

— Ой, — промурмотіла вона здивовано, — це що?

Ільмарранен здригнувся, як від удару. Рвонувся і сів, притискаючи згорток до грудей. Відштовхнув дівочі руки:

— Не чіпай. Годі. Спи.

Серце гучно билося у нього в горлі, а Тіллі сиділа перед ним гола, тремтяча, начебто громом уражена. З круглих вишневих очей двома струмочками лилися сльози гіркої образи.

За цілий ранок вона жодного разу не глянула в його бік.

Вони йшли дорогою, Руал дивився на ображено відвернуту кошлату потилицю й лаяв себе, Тіллі, долю, зітхав і дивувався тому, як дурнувато влаштований світ.

Дорога тим часом оживала, подорожніх подеколи обгонили рипучі вози — запряжені в них коні кидали на пішоходів погляди, сповнені гідності. У тому самому напрямку тяглися повільні волячі упряжки, шкутильгали якісь жебраки в лахмітті, ланцюжком тупотіли сліпі з поводирем, розмашисто крокували майстри з інструментом на плечах. Ільмарранен з дівчинкою виявилися затертими якщо не в юрбі, то в дуже строкатому товаристві. І перед усією цією різношерсною братією на дорозі поставало місто.

Спочатку завиднілися верхівки веж, потім самі вежі й стіна з червонуватої цегли, а над цією зубцюватою стіною — найвищі флюгери. Вони крутилися, ловили бляшаними боками сонячні промені, й від цього здавалось, що над містом серед білого дня палає феєрверк.

Тіллі, вражена видовищем, забула про свою образу і полагіднішала, заговорила з Руалом:

— Ти тільки поглянь!

Юрба навколо захоплено гула.

Руал приклав долоню до очей: звідний міст був опущений, довкола нього походжали офіцери сторожі у пістрявих строях, а рядові стражники, озброєні піками, оглядали всіх, хто входив у ворота, й брали мито.

Ільмарранен заплатив дві монети — за себе й за Тіллі, яка нічого не мала.

Селяни навсібіч вертіли головами, розглядаючи арку воріт, масивну, мистецьки оздоблену. Вона вражала міццю та пишнотою. Виходячи з-під неї на площу перед ворітьми, вони почувалися розгубленими, нерішуче тупцювали на місці й відразу ставали жертвами вуличних хлопчаків, які з улюлюканням кидали грудки землі, водночас намагаючись поцупити з возів те, що погано лежало.

Руал узяв Тіллі за лікоть і потяг у одну з бічних вуличок — кривий завулок-щілину.

Тут було відносно тихо; голосне відлуння відбивало від стіни до стіни кроки Руала й ляпання підошов Тіллі — будинки тут стояли тісно, впритул. Дівчинка задерла голову й здивовано бурмотіла:

— Ну, як у колодязі…

Небо над вуличкою було таке саме вузьке й зламане, а кам’яні стіни, здавалося, кутом сходились над головою.

Із віконця під самим дахом визирнула голова в чіпці, сховалася, водоспадом хлюпнули помиї, лунко розбилися об бруківку, оббризкали Ільмарранена та його супутницю. Тіллі підвела голову й вибухнула соковитою, колоритною лайкою. Нагорі ляснуло вікно.

Вуличка незабаром повернула, раптом круто пішла вгору й вивела подорожніх на маленький круглий майдан, посеред якого красувалася кам’яна статуя на невисокому постаменті. На її голові, вкритій таким само кам’яним каптуром, тупцювався понурий голуб. Руал провів пальцем по вибитих на постаменті літерах:

— «СвященнаПримара Лаш».

— Ти вмієш читати? — здивувалася Тіллі.

Площу неквапом перетнули двоє статечних старих і з такими, як у священної примари, каптурами на головах. Дівчинка провела їх очима й у задумі почухала ніс.

Вони трохи поблукали темними кривими завулками, помилувалися гарною мідною бородою — вивіскою перукаря, бляшаною булкою над входом до пекарні та дерев’яною милицею, прибитою до дверей костоправа. Потім їм довелося притулитися до стіни, аби пропустити розкішний паланкін, який несли четверо поважних ліврейних лакеїв. З натуги вони голосно сопли. Тіллі знову здивовано роззявила рота.

Ільмарранен і його супутниця проминули прикрашену мідними закрутками арку й опинилися на вулиці, ширшій та багатшій за попередні. Перехожі презирливо сахалися вбік, недовірливо косували на високого худого бурлаку та босе дівчисько в лахмітті. Руал і Тіллі наближалися, очевидно, до центру міста.

Пройшли тісною купкою півдесятка юнаків у строгому чорному вбранні та трикутних шапочках, прикрашених короткими срібними китицями. Їм навздогін поспішав ще один, із в’язкою книжок під пахвою. Компанія чомусь розвеселилася, того, що запізнювався, ляскали по плечах, причому так радо, що зрештою збили з нього шапочку й вона впала на брук.

Хлопці віддалялися, а Руала вабила якась неусвідомлена цікавість, тому він рушив слідом. Заінтригована Тіллі хвостиком тяглася за ним.

Хлопці, котрі, звичайно, були студентами, завели тим часом жваву суперечку, і вчені слівця, які вони вживали, мимоволі викликали повагу в перехожих. Той, що був із в’язкою книг, говорив найголосніше і був найбільш збуджений. Шапочка його раз у раз зіслизала з маківки. Руал прискорив крок, Тіллі тупотіла слідом.

Вулиця вилилася на широку бруковану площу, оточену гарними будинками з червоної цегли. Над дахами з черепиці височіла вежа — гостроверха, зі з’їденими часом товстими стінами, з частими ґратами на вузьких вікнах. Біля входу постукувала алебардами поважного вигляду сторожа.

Навпроти вежі красувалася ще примітніша будівля — університет. Обабіч широких мармурових сходів у величних позах завмерли залізна змія та дерев’яна мавпа, що символізували мудрість і прагнення до знань. Вікна чотирьох високих поверхів були розмальовані мудрими символами та географічними контурами, а на круглому, обгородженому сталевою лозою балконі старий служник орудував ганчіркою, змахуючи пилюку з людського кістяка.

— Оце так! — вигукнула Тіллі.

Будівля міського суду теж виходила фасадом на площу, але дивитися на неї було неприємно — похмура й присадкувата, вона мала перед входом круглу чорну тумбу з маленькою символічною шибеницею, на якій теліпався ганчір’яний страчений. «Бійся закону!» — великими літерами було викарбувано на залізних дверях суду. Руал і Тіллі, не змовляючись, обійшли ці двері по великій дузі.

Площа дедалі оживала, жваво йшла торгівля з лотків, гомоніла юрба, раз у раз проїжджали розкішні екіпажі. Тіллі задивилася на чорного сажотруса, який зі справжньою грацією перебирався з одного схилу даху на інший, і мало не наскочила на дозорців, які тут неквапом походжали. Офіцер у червоному мундирі з білими смугами насупив підстрижені брови, але, на щастя,