Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - Олександр Денисенко

«Доню?» — защеміло в душі Люції таке миле від її сиротливого дитинства слово, і вона пом'якшала до старої:

— Воно то й так. Але коли ж?

— А хіба ти ось тепер не спинилася? І чи не постояла зі мною?

— Та наче ж і постояла…

— Ну, як настоялася, то й відпочила і духу набралася… Біжи собі, донечко, далі.

І Люція слухняно побігла, зовсім не помічаючи того, що сірющий туман зник, ніби сам собою. Та зробивши крок-другий, вражена словом «донечко», вона знову вповільнила хід, повернулася до бабці й спитала:

— А чи не можна вам допомогти вашого візка куди відвезти?

І тут нараз їй привиділося, що у «кравчучці» старої щось заворушилося.

— Допоможеш іншим разом… Як прийдеться! — хутко промовила бабця, затуляючи довгою полою зеленястої фланелевої спідниці свого візка.

— Шкода… Мені хотілося бути корисною.

Старенька хапливо розтягла у вдячній усмішці обличчячко-вареничка й потяглася кривулястою сірою, як ранкова мряка, вуличкою зі старими хатинками…

Можливо, Люція й не згадувала б цієї історії, коли б якось, пробігаючи зранку вже у травні тією ж дорогою на той-таки ж ринок, їй не зашуміло у вухах і памороки не забив дух солодкого квіткового меду. Матінка Люція аж затрималася попід Стировою вежею й зиркнула на замкові вали, вкриті рясною гущавиною дерези. У її таємничій глибині бриніли світло-лілові вогники. Вони справді світилися до неї ніжним цвітом. На душі стало тепло і радісно. Щось щемке й веселе заповзло спочатку за комір, а потім — і в душу. І ще Люції здалося, немов кілька кущів здригаються своїми довгими колючими гілками. Вона придивилась і побачила під ними наче в сірому тумані обриси жовтого кошика, в якому ворушилось і сіпалося щось біле. І Люція несподівано для самої себе подерлася в нетрі дерези з нестримним бажанням неодмінно роздивитися, що ж воно там таке. Поки вона пхалася крізь колючки, сірий туман над кошиком закрутився у невеликий вихорець, що ледь чутно застогнав, наче вітер війнув, і розлетівся. Коли ж Люція нарешті просунулася крізь дерезу, подряпавши собі щоку, то побачила в кошику немовля, сповите в білі пелюшки. Вони були сніжно-іскристі й аж хрумкі від бездоганного прання. Таких чистюсіньких повитків на дитині Люція зроду-віку не бачила. Зверху пелени на животикові малечі витикався кутик синього обгорткового паперу. Люція смикнула за нього. Але папірець не вилазив з-поміж добре завинутих на хлопчикові пелюшок.

Тоді вона відхилила край сповиточка й під сподом уздріла, що в той папірець загорнуто щось дрібненьке. Вона розгорнула синій папір, і їй в обличчя ударив сніп дивного сріблястого світла.

— Ого! — тільки й сказала, щулячись від сліпучого блиску. А коли призвичаїлася, то розгледіла невеликий коштовний камінь, що формою нагадував насінину пшениці чи ячменю. Торгівка зраділа, проте відразу погамувала радощі. Зиркнула, чи хто інший не запримітив того сяяння, і вже думала покласти собі крем'яха до кишені червоної дутої куртки, як раптом чіпка ручка малюка вихопила в неї самоцвіт.

— Ач ти який! — збентежилася Люція. Немовля стежило за нею і вивчало прискіпливо, ніби промовляло: «Воно ж не твоє!»

Але жінка не збиралася віддавати коштовність якомусь там голопуцькові з не по літах тямущим поглядом. Вона обхопила зап'ясток малюка однією рукою, а іншою з великим зусиллям почала відгинати його малюсінькі, але сильні, як клещата, пальчики. І коли нарешті вона їх усе ж відігнула й вихопила з його долоньки незвичайну коштовність, хлопчик щось промимрив, і рука її нараз затерпла й звисла, мов батіг, а долоню охопив пекучий біль саме в тому місці, де на ній лежав сяючий камінчик. Це тривало секунду-другу, а потім вгамувалося. Біль ущух. Рука налилася кров'ю і відтерпла. Жінка глянула на неї і побачила посеред долоні опік, схожий на червону родиму пляму у формі великої зернини пшениці чи ячменю. Хлопчик якось дивно усміхнувся й примружив гострі розумні оченята.

— Ах ти ж!.. — тільки й спромоглася вигукнути крамариха і відразу ж затнулася. Бо малий якраз простягав до неї крихітну ручку з такою ж родимою плямкою у формі пшеничної зернинки на ній.

— Та хто ж ти такий, хлопчику? — майже скрикнула Люція. І яке ж було її зчудування, коли вона несподівано знайшла відповідь. На синьому обгортковому папері самі собою вималювалися якісь старовинні письмена. Матінка довго крутила цидулу в руках, тицяла собі під носа, та ніяк не могла втямити, що воно означає і якою мовою написано. І вже була хотіла викинути записку, як літери немов самі перебудувалися в три цілком сприйнятливих речення:

«Цього хлопчика звати Марко Рисочка. Йому лише чотири місяці та два дні. Збережіть його».

Більш нічого, крім цих слів, там написано не було.

— Ню-ню-ню! — муркнула з удаваною ласкою до малого Матінка Люція, і враз здригнулася від припливу теплої непідробної хвилі ніжності в грудях, якої ніколи до жодної дитини вона не учувала.

— Ня-ня-ні… фі мі! О ти ні ме не ня! — скрикнув Марко, що мало означати: «Не стругай мені фіґлі, молодице! Бо ти мені не мама!»

Але цей вигук Люція зрозуміла зовсім по-іншому. Їй здалося, що Марко зрадів, відчувши її ніжність.

Тому вона бадьоро підхопила кошика й порачкувала геть із нетрів дерези схилом замкового валу на дорогу, що окружком огинала увесь фортечний мур.

Аж раптом де не візьмись вискочило відразу два здорових чорних кудлатих, обсипаних ковтунами, пси, один із темно-синім язиком, другий — із криваво-буряковим, і накинулися на неї. Вони так погрозливо гарчали й вишкіряли зуби, що Люція, з роду-племені відчайдуха та ще й