Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - Олександр Денисенко
— Ачь ьака утька! — заверещав від захвату Рисочка, видобуваючи фразу, що мовою дорослих людей мала б означати: «Ач яка шутка!»
І справді: там, куди він втрапив, усе скидалося радше на жарт. Бо будь-яка річ — і коричневі плями, і вікно з місяцем, і сам місяць, і зірки, і електричні сяйва нічного Луцька, і його памперс, і булька, яку він видобув від зчудування зі своєї дірки, — усе було поряд і без будь-яких, навіть найменших контрастів. І колір був наче один, чи то біло-сірий, чи перламутрово-попелястий. Глибокий і водночас ніби плескатий, мілкий. Але за ним вгадувалася безліч вальорів і відтінків, вилисків і сутіней. А ще, в тому світі варто було ворухнутися — і відразу тебе переносило крізь незліч часу, безмір речей і відбиття простору. Бо все: і велике і мале, і кінцеве і недосяжне було поряд. Та Рисочка про це ще не знав. Не знав, що все, що було ним, раптом стало всім, що довкола. Як воно так було, Марко, навіть коли б виріс і міг говорити словами, — не змислив би нікому пояснити. А тоді й поготів він і гадки не мав, що воно таке. Він шукав верху і низу — а їх не існувало. І хлопчик настрашився, як колись, коли був вигулькнув на світ із живої темряви. Кевкнув. І похапцем позадкував у шпарку між світлом і темрявою. І знову вигулькнув у світі людей і незмірних контрастів. Тільки от опинився не там, де був, коли розводив світло й тінь руками. Милих коричневих плям поруч не було. Вони сиділи і куняли всередині хати, а він чипів на підвіконні ззовні, за тим же вікном, яке так було йому сподобалося.
Якась невідома сила, чийсь погляд знову неначе прошивав малого. Але нікого поряд, крім гілок старого в'яза, не було. І Марко враз здогадався, що тієї миті з ним мусило щось трапитися. І що цього ніяк не уникнути. Тому, коли з'явилися пухкенькі старечі руки, що стягли його з підвіконня, завинули в зелену вовняну хустку, посадовили у візок-«кравчучку» і потягли кудись у темінь ночі, він не здивувався і не опирався…
Отож, вертаючись зі спогаду про подію, котра відбувалася понад шість місяців тому, треба сказати, що та сама чи, далебі, й більш неймовірна пригода могла б повторитися і тепер, на осінньому стародавньому луцькому ринку, коли б до рук Марка потрапив бодай один дужий промінчик. А так у спохмурений кепською хмарою полудень, бавлячись у повитій сутінню пазусі плаща пані Глокії, він лишень спромігся злапати кволого пароса,[1] що ледь пробився крізь сірі хмари. Вправно накрутивши собі того тьмяного промінчика на пальця, хлопчик зліпив з нього сріблясту кульку і щиглем шпурнув її у бік Матінки Люції. Кулька була таки добряче важенькою, бо вмить долетіла до Матінки і дряпнула її по верхній губі.
Від того доторку отетеріла Люція немов спам'яталася й обернулась, задивляючись туди, куди панство Пущинських допіру понесли Рисочку. А ще на верхній губі від торкання сріблястої кульки продавчині причувся смак гладенької, як шовк, Маркової п'яточки. І вона ніяк не могла збагнути, що ж таке приємне й добре знайоме торкається її єства і затерплої душі. Вона притьмом забула, що так торкається материнської щоки любов.
Отак іноді людина забуває те дороге і хороше, заради чого варто було б жити. Губиться й відходить разом зі спомином. І лишає по собі лише мулькі, невловимі підсвідомі почуття. Більше схожі на пам'ять доторку.
Тому Матінка Люція хоч і вдивлялася, довго суплячись від дошкульного учування, немовби вона щось хороше згубила навіки, але так і не згадала хлопчика, якого щойно продала за велику купу грошей, набагато більшу, аніж десять тисяч гривень. А ще менше їй було зрозуміло, чому в неї очі на мокрому місці. Вона дражливо витерла дрібну сльозу і пішла собі геть, здива позираючи на напхані різнокольоровими гривнями поліетиленові мішечки і грубезну пачку американських доларів у руках. Звідки ті гроші, Люція вже забула.
Глава 4,в якій ідеться про витягання зірочки з животика та про шкоду від бажання багато знати, а ще більше — хотіти
Тепер, на дев'ятому місяці свого життя, так само, як і до народження, він частенько прокидався і спозирав довкола себе темряву. Але вона, на відміну від темряви живої, була безконечною і не теплою з усіх боків, а завжди вологою та прохолодною зісподу. До того ж, із часом те, що виривалося йому з нижньої дірки, набуло прикрого запаху. Немов його хтось узяв і пожував. Виплюнув. Потім знову пожував. Тоді ще раз виплюнув. А тоді ще раз пожував… І проковтнув… І лише після цього
