Шалений Роберт - Діана Вінн Джонс

із Робертовою рукою. Це було, ніби частина світу, що була звичайною та вірогідною перетворилася у тонкий аркуш. Одне ребро цього тонкого аркушу пішло угору, а інше униз, крізь важку, незнайому частину світу, що завжди була прихована, залишаючи цю частину оголеною. Хізер дійсно побачила, як сіре ребро нахилилося та попрямувало по сонячній траві та білим кам’яним колонам та крізь дівчат та хлопців, що реготали. На мить вона була певна, що якимось чином стояла осторонь, на частині буденності. Але потім, зрозуміла, що все-таки, опинилась на заглибленій дивній частині.

Як тільки сіре ребро пройшло крізь тинейджерів, кожен з них змінився. Хлопці втратили сорочки та куртки та обросли коричневим хутром замість штанів. Дівчата обросли довгим скуйовдженим волоссям та, навіть більш, скуйовдженим одягом, з листям плюща навколо нього. Бляшанки, що вони тримали, перетворилися у металеві кубки. Всі вони одночасно закричали:

- Йо!

Після цього дівчата заверещали та втекли, а хлопці побігли за ними на мерехтливих маленьких копитах. Перш ніж Хізер увійшла в цю частину дивного нахиленого світу, вони вже шалено гналися лісом, гукаючи один одного дивною мовою.

Коли їх крики та вереск зникли вдалечині, Роберт Толлер повернувся до Хізер із задоволеною посмішкою, як маленький хлопчик, який зробив по-своєму.

- Ось. Тепер ви знаєте, що я справді знаю мистецтво магії, - сказав він. — А ці будуть розважатися, поки захід сонця не звільнить їх.

- Так, але… — сказала Хізер. Вона багато чого хотіла сказати, але все, що вона змогла вимовити було, — Чому ви це зробили?

Роберт виглядав здивованим.

- Я ж казав вам, — відповів він. — В цьому храмі мій батько та моя мати таємно зустрічалися, перш ніж одружилися. Дивиться, я покажу вам.

Він пройшов мимо гарно підстриженої трави, повз статую, що впала, туди, де витончені білі колони збиралися у форму, що була схожа на будинок. Там була кам’яна брила, вбудована в дерен, яка виглядала так, ніби колись була частиною даху над колонами. Мабуть, колись на ній була різьба. У всякому разі, Хізер могла бачити на ній щось, схоже на малюнок, що з часом вкрився зеленою цвіллю.

- Бачите, — сказав Роберт та погладив рукою старі стерті форми.

Це виглядало так, ніби він навів фокус на камінь. Камінь став чистим, білим, як новий.

Різьба на камені була схожа на вісімку, що виглядала так, ніби була зроблена з мотузки, із великими літерами з кожного її боку. Зліва була велика рівна літера «Ф». З правого боку була кучерява літера «І».

- Вони вирізали свої ініціали тут, — пояснив Роберт, — разом із вузлом справжнього кохання. Френсіс — це ім’я мого батька. А мою мати звали Іглантіна.

Він дивився понад каменем, у бік ділянки зеленого дерну, оточеного білими колонами. Хізер теж подивилася туди і, на мить, їй здалося, що вона бачить двох людей, що радісно йдуть на зустріч один одному, так, ніби вони не бачилися дуже давно. Чоловік був вищим і кремезнішим за Роберта, але волосся було того самого кольору. Жінка була маленька — крихітна — і здавалося, ніби вона пливла: пливло її волосся, плив її одяг. Хізер бачила їх рівно стільки, щоб їм вистачило протягнути один одному руки. А тоді вже не була певна чи взагалі щось бачила. Вона подивилася на Роберта, щоб запитати його, але він відвернувся, невтримно посміхаючись і камінь знов став стертим та зеленим.

- Давайте присядемо на цей камінь, — сказав він. — З вашої сумки доносяться смачні запахи, які нагадують мені, що я нічого не їв більше ніж три століття.

- Це всього лише тунець, — промовила Хізер.

3

Роберт Толлер виглядав наскільки зголоднілим, що Хізер взяла собі лише один сандвіч, а решту віддала йому. Він весь час казав, що це була найкраща їжа яку він коли-небудь їв, і Хізер дещо розгубилася, адже це був всього на всього тунець. Поки він наїдався сандвічами, Хізер все ще чула вигуки та крики тинейджерів у лісі. Вона сказала собі, що вони заслуговували на те, що з ними трапилось, але це не завадило їй і далі відчувати себе незатишно. Вона вирішила, що їй подобається Роберт, і вона знала, що відчуває співчуття до нього, бо він прокинувся, щоб з’ясувати скільки часу пройшло, але вона однаково відчувала себе некомфортно.

Щоб відволіктися, вона сказала:

- Люди у містечку кажуть, що якийсь скарб був захований разом із вами.

Було дуже не розумно казати це. Роберт глянув на неї.

- Вони все ще говорять про це?

Хізер могла поклястися, що він одразу став дуже насторожений. Вона спробувала пояснити, що вона лише щось чула, щось незначне, але він перебив її своїм сміхом. Вона зрозуміла, що це знову був болісний сміх.

- Хто я такий, щоб казати, що люди називатимуть скарбом? — Промовив він. Потім він швидко підхопився і додав, — важко їсти рибу всухом’ятку. Фрукти б не завадили.

- Полуниця та червона смородина дозрівають в огороді, - сказала Хізер, — але вони для продажу. Я не думаю, що містер МакМанус дозволить нам їх скуштувати.

- МакМанус? — перепитав Роберт. — Це ім’я ви назвали, коли викликали мене. Яке право він має продавати фрукти з Кастелмайну?

- Він садівник, — пояснила Хізер. — Гроші від продажу фруктів ідуть на підтримку будинку.

- Зрозуміло, — сказав Роберт. Він сказав це дуже зловісно, ніби Хізер пояснила щось зовсім інше. Перш ніж вона змогла щось додати, він вже крокував до саду, що був обнесений стіною.

Вона наздогнала його, коли він зупинився прямо посередині саду, оглядаючись навколо трояндових арок, трояндових кущів та троянд, що піднімалися по стінам.

- Що це? — запитав він. — Тут немає трави! Тут скрізь троянди!

Хізер розуміла як дивно це виглядало для нього. Вона лагідно сказала:

- Тато розповідав мені, що трояндовий сад з’явився тут