Скляна, олив'яна, дерев'яна - Катерина Олександрівна Медведєва
— А історію переказав бабусі привид? — не втримався ти.
Майстриня сумно поглянула, підвелася й залишила вас. В'юнок кинувся навздогін. Обів'є, утішить, зігріє усмішкою — він уміє.
Вечеряти довелось на самоті. Вівера дивилася з докором, та не відмовилася від смаженого курячого крильця. А тоді вистрибнула у вікно. Ти довго сидів біля вогню, чекав друга, та В’юнок не повернувся з Альбіниної кімнати. Отакої. Вони вдвох. Хлопець зробив вибір, і третьому зайвому час піти.
Зранку з'ясувалося: В'юнок теж збирається. До замку леді Муліне.
— Може, взяти грошей? — задумливо запитав він. — Придбати голку за скриньку з золотом?
— Для леді Муліне гроші не важать, — відповіла заплакана Альбіна. — Вона вимагатиме найдорожче, що лиш має людина… Не йди, В'юнчику!
— Повернуся, — пообіцяв він.
— Повернеться, я подбаю.
— Підеш зі мною? — засяяв В'юнок. — Тоді боятися нема чого!
І майстринине обличчя прояснилось.
«Ну що ж, бодай на роль охоронця підійшов», — невесело подумав ти. Нагострив ножа, перевірив чоботи, набрав води у баклажку. Дорога кликала, тягнула. Примарився зелений похилий пагорб у синяві й затуманений видолинок, легковажний пересвист вітру в очереті, пахощі ялівцю, терпкий смак ягід-цяток обліпихи…
Підійшла, тримаючи на простягнених руках акуратний згорток, Альбіна.
— Візьми від мене подарунок. — Голос зривався, крізь нього проступав неспокій.
Hi, ти не здригнувся, умів стримуватись. Та холодна, колюча долонька стисла серце, зазміївся крізь тріщинки страх. Подарована сорочка осліпила неторканою білизною.
«В таких ховають», — промайнуло в голові.
— Голка поламалася, коли я хотіла зробити перший стібок. Вибач.
— Не смертельно. — Ти знизав плечима, намагаючись видаватись байдужим.
Випили молока, помовчали на прощання — і покинули місто. Щемка туга змусила озирнутись на жовтаво-червоні, зі шпорками, квіти бальзаміну, ліхтар біля хвіртки, нерухомий флюгер і поруч, на даху, темну постать великої кицьки. Альбіна стояла, дивлячись на вас… ні, певно, на В'юнка. В очах дівчини хлюпала така ніжна пристрасть, що вистачило б на двох, та вся вона призначалася тоненькому, тендітному підліткові у вишиванці. І видно було, як ніжність огортає В'юнка, цілує, пригладжує м'яке біляве волосся, бережно бере за руку й веде по дорозі. Тут і охоронці-талісмани ні до чого. Ідучи за хлопцем, крок у крок думками й молитвами, Альбіна не дозволить йому загинути. А ось тобі залишилося надягти білу сорочку і йти назустріч пригодам. Навіть коли вони виявляться останні…
На перехресті, біля криниці під сокориною, В'юнок зупинився розгублено.
— Кинемо жереб? — запитав він, вглядаючися в дороги, що розбігалися.
— Не треба. Нам праворуч.
— Знаєш, де живе леді Муліне? А казав, вигадка…
— Для того й казав, щоб тебе вберегти від дурниць.
Він зітхнув. Ти промовчав, несамовито жалкуючи, що неспроможний нічого змінити. Ет, мріяв стати йому батьком, другом чи вчителем. А станеш спогадом, що поступово полиняє, зітліє. Перетреться червона нитка, щезне, поступиться місцем радісній вишивці кохання.
— Ходімо. Якщо поквапимося, встигнемо ще завидна…
Хлопець озирнувся на місто. Десь там Альбіна схилилась над перлистим швом, навскоси затягаючи вузлики, а вівера пішла полювати пташок і гострити кігті об стовбур старої сливи. Він рішуче зітхнув і погодився:
— Ходімо.
Вже багато років ніхто не намагається потрапити до замку леді Муліне, тому дорога щосили догоджала подорожанам, які нарешті стали на неї. Забирала з-під ніг камінці, прокладала містки через калюжі й видолинки, розсипала на узбіччі яскраво-червону суницю, джерельця й тінисті липи. Опівдні замок з'явився вдалечині, біло-блакитний, філігранний, вишуканий, наче зіткана картина в золотавій рамі сонячного проміння. Завмерли гладенькі тьмаво-сірі в'язи, боялися поворухнутись китиці трави, не прилітали бджоли на яскраві суцвіття гребінника. По озеру не пробігав вітерець, і лебеді застигли парою кривих ліній.
— Неймовірно! — в захваті прошепотів В'юнок.
Наче перетинаючи невидиму межу, ступив на галявину — ілюзія щезла. Тріпнули шерехатим листям в'язи, зім'ялась трава, загуділи бджоли, брижами вкрилося озеро, і лебеді полетіли, тяжко махаючи крильми. Ти роззирнувся і пішов слідом. Ви пройшли садом, поцяцькованим нереальним, наче мозаїчним швом. Замкові вікна приязно виблискували, відбиваючи сонце, напіввідчинена хвіртка чекала на гостей, наче дивовижна голка леді Муліне заздалегідь вишивала вашу появу на туго натягнутому шовку. Запрошуючи, розчахнулись вітражні двері, піднялося тяжке запинало з торочками, в яскравому опівденному світлі постала гобеленова зала.
І знову примарні розкоші змусили вас мовчки озиратись, гублячись на тлі величавої обстави. Меблі тут видавались матерчаними, несправжніми, створеними з цупких чарівних ниток. Зв'язані гачком ажурні чохли на спинках стільців. Прикрашені стразами та паєтками інкрустовані скриньки. Стебловим швом випалені гірлянди на білій лавиці, а порцелянові медальйони кабінетів і лев'ячі лапки крісел — майстерно прикріплена аплікація… Хотілося взятися за краї і поглянути на зворотний бік: чи не залишила, бува, вишивальниця неохайних вузликів, чи всі кінчики заховала під стібками?
В'юнок ахнув подивовано. Ти повернувся услід його захопленому погляду і безсило опустився на кушетку, загороджену карміновою, в бісерних пуп'янках і зірках ширмою. Пік, різав, рвався на шматки, не бажаючи щезати з серця, третій шов… Від нестерпного болю навернулися сльози, та відвести погляд не виходило. Розложистими опаловими зборками стікали з другого поверху сходи, і ними повільно спускалася господиня замку. Леді Муліне. Недбало розкидані рожеві маки невагомою гладдю обсипали чорну сукню, тьмаво світилися перли, що скріплювали зачіску. В руці чарівниці — маленькі срібні п'яльці, а до оксамитової шемізетки приколото голку — ту, по яку ви прибули сюди. Та для тебе зараз існувала лише вона, чарівна жінка в чорному. Кохання колючим терновим нагаєм обплутало душу, кров текла з останнього розірваного шва… В'юнок уклонився і розтулив рота для привітання, коли це леді Муліне проказала:
— Який молоденький… Для кого просиш голку?
— Для нареченої. Альбіна піклується
