Книга кладовища - Ніл Гейман

Ніх сховав руки в кишені й покрокував геть, не впевнений, куди саме вирушати. Він піде зі школи, так само, як пішов з кладовища. Він піде кудись, де його ніхто не знає, цілими днями сидітиме в бібліотеці, читатиме книжки і слухатиме дихання живих людей. Він задумався, чи на світі ще існують не заселені людьми острови, як, наприклад, острів Робінзона Крузо. Ніх міг би оселитися на такому.

Хлопчик не дивився вгору. Бо якби дивився, помітив би пару водянисто-блакитних очей, які пильно стежили за ним з вікна спальні.

Ніх зайшов у провулок, у затишок темряви.

— Тікаєш? — почувся дівчачий голос.

Він промовчав.

— Оце і є різниця між мертвими та живими, правда ж? — вів далі голос.

Ніх знав, що це Ліза Гемпсток, хоча самої відьмочки ніде не було видно.

— Мертві ніколи не розчаровують. Вони прожили своє життя, зробили, що зробили. Ми не змінюємося. А живі розчаровують завжди, хіба ні? От знайомишся з хлопчиком, хоробрим і шляхетним, а він виростає втікачем.

— Це нечесно! — вигукнув Ніх.

— Ніх Овенс, якого я знала, не покинув би кладовища, навіть не попрощавшись із тими, кому був небайдужий. Ти розіб'єш серце пані Овенс.

От про це Ніх не подумав.

— Я посварився з Сайласом.

— І що?

— Він хоче, щоб я сидів на кладовищі й не ходив до школи, бо вважає це надто небезпечною затією.

— Чому? Тебе ніхто навіть не помітить, завдяки твоїм талантам і моїм чарам.

— Я вплутався в історію. Двійко дітей знущалися з інших, і я схотів їх зупинити. І цим привернув до себе увагу…

Тепер Лізу було видно — туманна постать у провулку, що рухалась поруч із Овенсом.

— Він досі десь там, хоче твоєї смерті, — мовила вона. — Той, хто вбив твою родину. А ми, мешканці кладовища, хочемо, щоб ти жив. Ми хочемо, щоб ти нас дивував, розчаровував, вражав і забавляв. Повертайся додому, Ніх.

— Не знаю… Я наговорив Сайласу такого… Він гніватиметься.

— Він не засмучувався б через тебе, якби ти був йому байдужим, — от все, що відповіла на це дівчина.

Опале листя гладенько стелилося під ногами Овенса, а туман робив обриси світу нечіткими. Ніщо не було таким виразним, яким він усе уявляв кілька хвилин тому.

— Я сноходив.

— І як?

— Добре, — відповів Ніх. — Ну, непогано.

— Треба розповісти пану Пенніворсу, це його втішить.

— Твоя правда, треба.

Вони дісталися кінця провулка, і замість повернути праворуч, у великий світ, як він збирався, Ніх повернув ліворуч на вулицю, яка довела б його до Данстен-роуд і кладовища на пагорбі.

— Куди? — спитала Ліза Гемпсток. — Куди ти йдеш?

— Додому, як ти і сказала, — відповів Ніх.

Показалися ліхтарі вітрин. Ніх відчув запах гарячої олії з крамнички «Риба й чипси» на розі. Бруківка волого виблискувала.

— Це добре, — почулося від Лізи, яка знову була самим голосом, що раптом вигукнув: — Тікай! Чи зникни, щось коїться!

Ніх саме збирався заперечити, що їй здається і все гаразд, аж раптом вулицею промчала велика автівка з проблисковим маячком на даху і загальмувала просто перед ним.

З неї вийшло двоє чоловіків, і один з них звернувся до Овенса:

— Перепрошую, юначе. Поліція. Чи можу я поцікавитися, що ви робите на вулиці в такий пізній час?

— Я не знав, що це заборонено законом, — відповів Ніх.

Вищий поліціянт відчинив задні двері патрульного авто й спитав:

— Це він, панно?

Мо Квіллінг вилізла з машини, глянула на Овенса і посміхнулася.

— Так, він. Це він потрощив речі у нашому дворику, а потім утік, — вона дивилася просто у вічі хлопцю. — Я бачила тебе з вікна спальні. Гадаю, це він побив вікна.

— І хто це в нас? — спитав нижчий на зріст поліціянт з рудою бородою.

— Ніхто, — відказав Ніх, і зойкнув, бо рудобородий взяв його за вухо і добряче стис.

— Не викаблучуйся, а ввічливо відповідай на запитання, домовились?

Ніх мовчав.

— Де ти живеш? — допитувався далі поліціянт.

Ніх нічого не сказав. Він спробував зникнути, але зникання, навіть посилене відьмою, працює, коли люди не звертають на тебе особливої уваги. Тієї ж миті всезагальна увага (не кажучи вже про пару поліцейських рук) була прикута до нього.

Овенс зауважив:

— Ви не можете заарештувати мене лише через те, що я не кажу своє ім'я і адресу.

— Не можу, — погодився поліціянт. — Але ми можемо забрати тебе у відділок і тримати там, допоки ти не повідомиш ім'я батьків, опікунів чи іншого відповідального за тебе дорослого, якому ми передамо тебе на поруки.

Він посадив хлопця на заднє сидіння авто, до Мо Квіллінг, яка посміхалася достоту як кіт, наїдений сметаною. Вона прошепотіла:

— Я бачила тебе з вікна. І це я викликала поліцію.

— Я нічого не зробив. Я навіть не був у вашому дворику. І чого це ти їздиш з ними?

— Ану тихо! — гаркнув високий поліціянт.

Усі принишкли й мовчали, поки патрульна машина не під'їхала до будинку, де жила Мо. Високий відчинив дверцята, і вона вилізла.

— Подзвонимо завтра, розкажемо батькам, що з'ясували.

— Дякую, дядьку Тем, — відповіла Мо. — Я просто виконала свій громадський обов'язок.

Назад вони їхали в тиші, а Ніх усе намагався зникнути, але безуспішно. Він почувався гидким і жалюгідним. За один вечір він примудрився вперше посваритися з Сайласом, утекти з дому, що виявилося провальною затією, і такою ж провальною стала спроба додому повернутися. Йому доведеться решту життя провести в камері у відділку або в дитячій в'язниці. Чи такі існують, Ніх не знав.

— Я перепрошую, а в'язниці для дітей є?

— Що, захвилювався? — відказав дядько Мо. — Я все розумію. Ви, діти, робите що заманеться. Але декому з вас було б корисно трошки побути під вартою.

Ніх так і не зрозумів, яка то була відповідь — ствердна чи заперечна. Він визирнув у вікно. Щось величезне сунуло в повітрі, прямо над машиною і трохи обабіч, щось темніше й більше за всіх птахів, яких він коли-небудь бачив. Це щось було завбільшки з людину, мерехтіло і тріпотіло, як промінь стробоскопа чи кажан.

Рудий поліціянт сказав:

— Коли дістанемося до відділка, раджу тобі зізнатися, як тебе звати, кому телефонувати, щоб тебе забрали; ми скажемо, що тебе добряче відчитали, і поїдеш собі додому. Розумієш, якщо ти нам допомагатимеш, швиденько все вирішимо, і менше паперової тяганини. Ми ж друзі тобі.

— Ти надто приязний до нього. Ніч у камері не така й страшна, — перебив високий.

Він озирнувся на Овенса і сказав:

— Ну, це у випадку, якщо ніч буде спокійна. А як ні,