Казки Чаробору - Ольга Соболєва

Тим часом Ягинішна з Білоснігою відвели бричку ближче до сараю. Розгнуздали Сріблика, звільнили від упряжі з бубенцями і повели до стійла.

По дорозі туди знахарка зашепотіла:

- Ти, Білосніго, поки прикинься. Дівчинка моя міська, з чарами незнайома.

- Як незнайома? - не зрозуміла гостя. – Вже всі усюди гомонять, що в тебе нова приємниця!

- Ось тобі й маєш! – прикро вигукнула Ягинішна. – Вона ж про чари не знає анічогісінько. Із міськими часто так. Ти головне м'якше будь. Пофантазуй, ніби немає чаклунства.

Білосніга розчаровано насупилась, але треба — значить треба. У сараї все вже було зроблено. Навіть більше. Колись дідусь та Білосніга з трьома кіньми приїжджали, але зараз турбот забагато. Може наступного року заявляться дзвінкою білою трійкою та влаштують зимове свято з катаннями в санях.

Поки Ягинішна поралася з гривою Сріблика, Білосніга вирушила до будинку. З дороги втомилася та й дуже їй хотілося познайомитися з помічницею Ягині.

- Ой, яка ти спритна! - вигукнула гостя, побачивши повний стіл різних ласощів.

– Та це не я, – посміхнулася Ярослава. - Ягинішна чекала на вас, ось усім заздалегідь і веліла запастися. Я лише розклала.

Тим часом, як Білосніга захоплено поїдала пиріжки з вишнями, дівчина поцікавилася:

- А ти здалеку? Хоча, мабуть, ні. Адже бричкою довго буде.

- Насправді так, здалеку. Просто я короткі шляхи знаю.

Ярослава згадала лісничого. Той теж так говорив, а потім зробив неможливе. Ось вони стояли, рубали дерево біля річки, а потім десять хвилин ходьби та бац – вони вже наближаються до садиби. Як так? Може, правду казала Ягинішна? Може Орест справжній чугайстер?

Роздуми перервала гостя:

- Моє місто називається Морозів, в честь бога, що колись побудував палац, в якому ми живемо. Чула про таке?

- Хм ..., - замислилася Ярослава. – Мабуть, ні.

- У нас там завжди ... - Білосніга зам'ялася. Не скажеш правду, що цілий рік зима. – Там завжди холодно. Дуже. Місцевість така особлива, але я не скаржусь. У нас багато розваг: катання на трійках коней, санки, лижі, ковзанки, конкурси сніговиків, крижаних хат та ряжених. А ще змагання щовесни. На помічників моєму дідусеві. Може, колись до нас? В гості.

– Може, – посміхнулася Ярослава. - Звучить весело. А навіщо йому помічники? Він же ремісник.

- Ну… - знов зам'ялася Білосніга. – У нас усі руками працюють. А він — головний. Навчає всіх, роботу дає, збирає замовлення. Майже цілий рік. А на свято віддає. На Новоліття виходить.

- То він підприємець?

- Начебто, - кивнула гостя і хихикнула, так дідуся називали вперше. - Він різне робить: іграшки, сукні, машинки, велосипеди, намисто, фігурки. Все-все-все! Але не лише подарунки. Точніше не лише такі. Іноді він допомагає інакше, як долю свою знайти. Або видужати. Або в диво повірити. Це вже хто чого потребує, розумієш?

– Здається, так, – кивнула Ярослава. – Він голова міста, га?

- На зразок того, - зітхнула Білосніга. Нехай Ярослава думає так. Їй буде зрозуміліше. Хоча… - Якщо надумаєш до нас, то шукай гору Кришталева. Це зовсім поряд з Говерлою.

- Гора Кришталева? – перепитала Ярослава. – З впевненістю можу сказати, що такої не існує.

- Просто її ніхто не бачив, - підморгнула гостя. – Але відтепер тебе запрошено, а отже з легкістю знайдеш.

Ярослава хотіла задати ще декілька питань про дивну місцевість, як увійшла Ягинішна і запропонувала:

- Ти краще розкажи, чим займаєшся?

- Усім потроху, - усміхнулася Білосніга. – Я у майстерні допомагаю, але не часто. Більше з підмайстрами працюю: шукаю та розподіляю замовлення, порядки наводжу, графіки звіряю, за погодою стежу, за лісом та звіром. Ну і, звісно, стайні. Спостерігаю за нашими красенями-рисаками. Головних жеребців у нас три – Грудень, Січень та Лютий.

Ярослава заворожено слухала розповідь. Було щось у ній казкове, повсякденно-чарівне. Не міське, а саме… Саме тутешнє. Раніше, днів з три тому, не повірила б. А після приїзду сюди ніби світ перевернули. Все тут незвичайне, ще й про такі речі говорять неймовірні. А головне так легко. Ось і зараз гостя правду говорила, про життя своє розповідала, а нагадувало фантастичну книжку. Хоча, якщо вже так подумати, у чугайстра Ярослава починала вірити. І русалок нещодавно шукала. Можна й у хазяїна зими почати вірити. Чого вже скромничати?

Так увесь день за балаканиною і пройшов. Хоча, правду кажучи, до Ягинішни постійно приходили жителі Роздоріжжя. Деякі за порадою чи травами, а більшість навідувалися за вказівками до святкового приготування. Як переконалася Ярослава, місцеві жителі серйозно ставилися до своїх традицій. Більше того, через їх міцний зв'язок з природою та обрядами, місцевим вдавалося зберігати якусь гармонію. Ниви при Роздоріжжі завжди колосилися, сади рясніли важкими гілками, худоба давала хороший приплід, а люди відрізнялися міцним здоров'ям. Все частіше до Ярослави закрадалася думка, що Ягинішну не просто так Хранителькою називають і беззаперечно шанують. Шанують усі, щоправда, крім Варвари. Але Ярославі аж ніяк не хотілося забивати голову неприємними спогадами.