Американські боги - Ніл Гейман
На пошрамованій мармизі О’Блуди, професійного шахрая з Міннесоти, якого всі кликали Ловким, розцвіла посмішка:
— Все так. І навіть цікавіше, коли тебе засудили на смерть. Ось тоді і згадуєш усі небилиці про шкари, що їх смертник зняв перед стратою, — бо хотів утерти носа друзякам, яким обіцяв не відкидати копита на шибениці.
— Це жарт?
— Та коню ясно. Гумор шибеника. Кращого не придумали. Бац — і найгірше сталося. Пару днів ходиш прибитий, а потім розумієш, що просто їдеш на електричці, і наступна станція — кінцева, поїзд далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони.
— І коли у цьому штаті востаннє когось вішали?
— Якого лисого мені знати? — Ловкий голився майже налисо, крізь тонкий шар білястого волосся було добре видно обрис черепа. — Та я тобі скажу ось що. Ця країна зійшла на пси, коли перестали вішати людей. Воно ж як було — налякай лобуряку зашморгом, то й розв’яжеш йому язика. Вибовкає все, щоб урятувати свою шкуру — або щоб насолити, якщо ту шкуру вже нічого не врятує.
Тінь знизав плечима. У смертному вироку він не бачив жодної романтики.
А будь-який вирок, окрім смертного, думав він собі, — лише тимчасова перерва в житті. На це є дві причини. По-перше, життя проростає у в’язниці, бо завжди є куди скочуватися вниз, навіть якщо твою фігурку зняли з дошки. Життя триває, навіть якщо це життя під мікроскопом чи у клітці. І по-друге, якщо скількись протриматися, то зрештою тебе коли-небудь випустять.
Спершу ця перспектива була надто далекою, і Тінь не морочив собі нею голови. Згодом вона почала дарувати надію на далеке майбутнє, і він навчився казати собі «і це мине», коли з ним у в’язниці траплялося всяке лайно — а у в’язниці з тобою завжди трапляється всяке лайно. Одного разу, втішав він себе, чарівні двері відчиняться і він вийде в інший світ. І він викреслював дні на своєму календарі «Співочі птахи Америки» — у тюремному магазині продавали тільки такі календарі — і сонце сходило, хоч він цього не бачив, і сонце заходило, хоч він цього також не бачив. Він вправлявся з монетою, вичитуючи фокуси з книги, яку знайшов у безлюдній тюремній бібліотеці, він качав м’язи, він складав у голові список речей, які робитиме після звільнення з тюрми.
З часом список у голові Тіні ставав усе коротшим і коротшим. Відсидівши два роки, він мав на думці всього три речі.
По-перше, він збирався залізти у ванну. По-справжньому, надовго, щоб серйозно відмокнути у воді з бульбашками. Може, при цьому він читатиме газету, а може й ні. Якогось дня він мріяв про один спосіб, а іншого міняв своє рішення.
По-друге, він збирався добряче витертися рушником та загорнутися в халат. І, певно, взути капці. Йому подобалася ідея з капцями. Якби він курив, то це був би чудовий момент, аби розкурити люльку, але він не курив. Він візьме дружину на руки та підніме її («Цуцику, — заверещить вона з насолодою, прикидаючись, ніби збіса налякана, — що це ти робиш?»). Він віднесе її у спальню і зачинить двері. Вони замовлять піцу, якщо зголодніють.
І по-третє. Після того, як вони з Лорою вийдуть зі спальні, — за день, чи, може, і за два — він буде сидіти тихенько та триматися якнайдалі від неприємностей до кінця своїх днів.
— І тоді ти будеш щасливий? — питав О’Блуда. Того дня вони працювали в тюремній майстерні, збираючи годівнички. Збирати годівнички було не набагато захопливішим, ніж штампувати автомобільні номери.
— Не кажіть про жодну людину, ніби вона щаслива, — відповів Тінь, — поки вона не помре.
— Ти диви, Геродот! Не сподівався, що читатимеш.
— Що за хрін з гори такий, Геродот? — поцікавився Сніжинка, який припасовував стіни годівнички в пази та мав передати конструкцію Тіні, щоб той скріпив її шурупами.
— Один мертвий грек, — пояснив той.
— Моя колишня була звідти, — сказав Сніжинка. — Ото лайно вона їла, разом зі своєю сімейкою. Ви, пацани, не уявляєте собі. Загортають рис в якісь листочки. Повна фігня.
Сніжинка розміром та формою скидався на автомат із колою, мав блакитні очі та світле волосся — настільки світле, що воно здавалося по-справжньому білосніжним. Якось у барі, де цей здоровань працював викидайлом, танцювала його дівчина, а якомусь штріху вистачило дурості її полапати — то Сніжинка йому і вломив. Друзі штріха викликали копів, ті забрали Сніжинку і перевірили по базі — виявилося, що лише півтора року тому його випустили із в’язниці достроково, і умовний термін ще не закінчився.
«А що я мав робити?» — обурено питався Сніжинка, переповідаючи Тіні свою сумну історію. «Я казав тому мудаку, що це моя подруга. Чи я мав терпіти, поки він на мене стартує? Язика в жопу засунути? Та блін, він усю її облапав, кажу тобі, в усіх місцях!». Тінь відповідав щось непевне, просто аби той відчепився, і на цьому розмова закінчувалася. Це був один із найперших тюремних уроків для Тіні — спокутуй свої гріхи сам. Ти сидиш за своє, а вони за своє.
Сиди тихенько. Спокутуй власні гріхи.
За кілька місяців до того Ловкий позичив Тіні пошарпаний примірник «Історії» Геродота у м’якій обкладинці. «Це не нудно. Це круто, — сказав він, коли Тінь заявив, що не читає книг. — Спочатку почитай, а тоді вже розказуй, читаєш ти чи ні».
Тінь скривився, але Геродота все-таки почав — і виявив, що занурюється у читання проти власної волі.
— Коротше, пішли вони, ті греки, — з огидою вимовив Сніжинка. — О, і навіть оті балачки про те, як вони люблять, також неправда. Хотів присунути тій подрузі в зад, так вона ледь не видряпала мені очі.
Одного прекрасного дня О’Блуду раптово перевели до іншої в’язниці. Він залишив Тіні свого Геродота. У книжці було заникано два четвертаки, п’ятак та ще якийсь дріб’язок. Справжні монети в тюрмі вважалися контрабандою — їх можна наточити об камінь і розпанахати комусь мордяку. Але Тіні не потрібна була зброя, він просто хотів чимось зайняти руки.
Тінь не був забобонний. Він не вірив у те, чого не міг побачити наяву. Проте все одно передчував катастрофу, яка в останні тижні раптом ніби нависла над його прихистком у в’язниці — таке саме передчуття він
