Жахослов - Стівен Джонс
Східці вели до майданчика біля вікна й підіймалися далі, тож я рушив ними просто нагору, де побачив спальню з двома маленькими ліжками, охайно застеленими, але без жодних ознак життя. У вазі на підвіконні стояв букет пролісків – її улюблених квітів. І я подумав про церковний двір із цілими оберемками пролісків на свіжих могилах, і спитав себе, чи її поховають там і чи будуть проліски схилятися над її головою, наче маленькі мудрі ельфи, а хробак-каменеїд гризти дбайливо зроблений напис на її надгробку, так, що скоро він стане як і решта – рівним, мов блюдце, гладеньким, мов пам’ять старої людини.
Підошви моїх блакитних черевиків, зроблені з каучуку, рипіли й скрипіли по дерев’яній підлозі, старій і витертій, наче палуба піратського корабля, гладенько відполірована тисячами ніг. Якби це був корабель, казав я собі, то я б зараз був на марсі й видивлявся попереду обриси землі, а Дрібнички пурхали б, наче пташки, в повітрі між білими, мов хмари, вітрилами.
Біля вікна було крісло. Видершись на нього, я визирнув у сад унизу. Я побачив галявину, стіну, кілька дерев (одне було зовсім старе, і його підпирало кілька рогатин), кілька клумб і невеличкий схил, що збігав до стрімкої бурхливої річки з брунатними хвилями. Ряди кам’яних сходинок спускалися до самої води. Я знав, що цією рікою була Темза, хоча вона й мала іншу назву в цій частині країни. Прадавнє ім’я, що походило з інших країв і несло в собі таємницю й загрозу.[17] Посеред галявини майнуло щось блакитне. Навіть не дивлячись, я знав, що це була маленька блакитна машинка, яка причаїлася в траві. Зрештою, це таки була Дрібничка.
Саме тоді мені вперше зробилося неспокійно на душі. Я ввійшов непроханим гостем у чужий дім, а відтак я порушник. Та й самий дім – такий чарівний і зовсім порожній. Якщо будинок незаселений, це помічаєш одразу – як помічаєш, що мертва людина не спить чи удає, а насправді мертва. Хоча тоді мені ще не доводилось бачити мерців, та я вже знав це напевне. І навіть тоді, у віці шести років, я бачив, що ніхто не мешкає в цьому старому будинку. Ліжка були прибрані й неторкані, шухляди в шафі – геть усі – порожні. І все ж у будинку було тепло й бездоганно чисто, у вазі стояли квіти, навіть лампи світилися.
Ідучи сходами вниз, я перевірив другий поверх і побачив його таким самим безлюдним, як і третій. Дві спальні, одна з великим двомісним ліжком і великим, на всю стіну, вікном, поділеним на окремі секції, ванна кімната з велетенською ванною, у якій можна було потонути. Ніякого одягу в комоді чи в одежній шафі, ніякого пилу на порепаних килимках чи старих темних меблях. На одній стіні висіла картина: дама в довгій сукні, з темним кучерявим волоссям, як у моєї матері. Але на її обличчя падала тінь, воно здавалося розмитим, тому я не міг збагнути, хто ж це насправді.
Чомусь картина мені не сподобалася. Не сподобалася й інша, на сходовому майданчику, – тьмяно освітлений портрет якоїсь літньої особи, такий самий розмитий і безликий, наче по ньому пройшлася чиясь велика долоня. Ось що, мабуть, трапляється, коли хтось помирає: обличчя на його портреті зникає, як ім’я на могильній плиті. Я запитував себе, чи згодом мамине обличчя так само зітреться з моєї пам’яті. І подумав, що з плином часу так, напевно, і станеться.
Краєм ока я бачив, як щось метнулося зліва направо. Тут було безліч Дрібничок, що теж мене непокоїло. Ця видала легкий звук, схожий на дріботливе хихотіння, – наче знала, що їй вдалося мене налякати. Я пішов униз. Відчинив двері до вітальні. Тут теж було безлюдно. Великий порожній камін, стіни, обшиті дубовими панелями, знову така сама підлога, наче на піратському судні, – я навіть відчував, як вона хитається й провалюється під ногами. Далі йшла їдальня з довгим дубовим столом і багатьма стільцями, потім кухня із шафкою, заповненою біло-блакитною порцеляною. Тут теж висіли портрети чоловіків і жінок у старомодному одязі, але на жодному з них не було обличчя – лише той самий змазаний відбиток долоні замість людських рис. Двері на кухню прикрашало панно під засмальцьованим склом: зображення двох херувимів з крильцями. Я згадав, як дідусь казав мені, що моя мати тепер з янголами. Але навіть янголи в цьому домі були безликі, і під їхнім кучерявим волоссям не було нічого, крім порожнечі.
Маленька блакитна машинка чекала на мене за дверима. Я бачив її крізь скло. Але двері кухні були замкнені і, певно, взяті на засув, і я не міг відчинити їх. Повз мій лікоть чкурнула Дрібничка, мало не зачепивши мене, та я був досить спритним і встиг обернутися. Я знов почув той самий смішок, цього разу з їдальні, і уявив, як Дрібнички стежать за мною – може, причаївшись у тому старому темному каміні (тіні надавали йому зловісного вигляду, а ще він був такий великий, що в ньому, здавалося, можна було засмажити цілого бика).
Я помітив іще одну вазу з пролісками на поверхні столу. Мені було цікаво, хто приходить розставляти квіти в будинку, у якому ніхто не живе. А тоді я збагнув дещо: оглядаючи будинок, я не побачив у ньому дзеркала. Жодного. Навіть у ванній чи на туалетному столику в спальні. Не було ні дзеркал, ані годинників – наче сам час утратив обличчя в цьому будинку, остаточно припинивши свій плин.
Я гадав, чи сам я ще маю обличчя, чи мене теж уже стерто зі світу. Я намагався розгледіти власне відображення у вікнах, але скло було якимось дивним, із нерівною поверхнею, і я нічого не бачив, окрім блідої змазаної плями.
Ця обставина злякала мене, і я розвернувся, щоби піти. Дрібнички навколо миттєво оживилися. Вони були сірі, наче польові миші, але значно спритніші. Мені вони не подобалися. Хотілося
