Жахослов - Стівен Джонс
«У природі не існує хробаків-каменеїдів», – чую я голос мого дідуся.
О, вони таки існують. Я знаю, що вони існують, як знаю і про існування Дрібничок, тому що постійно їх бачу. Тепер уже не так часто, але був рік, коли померла моя мати – зникла з лиця землі, наче стертий з дошки крейдяний напис, – і того року Дрібнички були скрізь: вони сиділи на церковній стіні, кулею носилися стежкою, висіли в повітрі, кліпаючи на мене очиськами, ховалися за диваном, вичікуючи моменту, аби простягнути до мене руку – чи бодай палець, – щойно я відвернуся.
Ось що сталося зі мною того року, коли мені виповнилося шість. На той час я не знав напевне, що саме змінилося і як надовго. Пізніше мені розкажуть правду: що вона загинула в автокатастрофі, що мій батько залишився вдома, що мене відіслали до дідуся з бабусею в Оксфордшир – подалі від трагедії.
Але все, що я на той час розумів, це що всі дарували мені подарунки, хоча вже минув Великдень і до мого дня народження було ще далеко, що мене забрали зі школи за три дні до закінчення чверті і що, коли я питав про свою матір, мені щоразу відповідали різне: що вона з янголами, що вона вирушила в мандрівку, що вона втомилася і мала відпочити.
Ніхто не сказав мені, що вона мертва, і це мене бентежило й лякало – адже я знав, що означає «мертва», а всі інші, здається, цього не розуміли. Я намагався пояснити бабусі, що янголів не існує, але вона лише стискала губи, як завжди, коли я казав щось, що їй не подобалося, а згодом, коли я хотів погратися з машинками – вишикував їх і потім зіштовхував між собою, як у серіалі «Недоумки з Газзарда», – вона сказала, що я такий самий, як мій батько, і почала розповідати, що чекає на нас усіх. Тож я взяв свої машинки та пішов гратися надвір, отримавши при цьому попередження не відходити надто далеко і не плутатись ні в кого під ногами.
Надворі було ясно і геть не холодно – як і завжди бувало під час канікул. Тюльпани, жовтофіолі й блідо-жовті примули росли вздовж старої кам’яної стіни, що тяглася від бабусиного будинку до церкви. Було сонячно, від дерев лягали довгі тіні, і одна Дрібничка пробігла зовсім поряд зі мною, гадаючи, що я її не помічу, спритна й нахабна, мов щуреня – а тоді розчинилася в стіні.
Я гадав, чи мама теж їх бачила. Чи не тому вона розбилася на машині? Я уявляв собі це дуже чітко: блакитне авто моєї матері – і Дрібничка (що могла з’явився перед нею у вигляді гумового м’яча, собаки, велосипеда або навіть маленького хлопчика, як я) вистрибує на дорогу, дочекавшись можливості вкрасти її в мене.
Ось тоді я зупинився і побачив двері. Білі двері, окуті залізом, без дзвоника чи поштової скриньки. Я бачив, які вони старі. Дерево під білою фарбою було потріскане, спорохніле від віку, наче борт судна, що колись виходило в море і повернулося, навантажене скринями скарбів.
Я відвернувся. Дрібничка знову була поряд і дражнила мене, таємничо виринаючи десь ізбоку. Цього разу вона була наче кішка, що грається з папірцем: стрибала взад-вперед, ховаючись щоразу, як я обертався. Дрібнички не любили потрапляти на очі, хіба що іноді, коли я був сам-один, та й тоді не завжди. Звичайно ж, Дрібнички не мають облич, але іноді ти їх бачиш. Одна, схожа на маленьку блакитну машинку, сиділа під дверима на східцях. Маленьке блакитне авто, зовсім як те, що вела моя мати, коли померла…
Я озирнувся. Там вона й була – на східцях. Блакитна іграшкова машинка – не з моїх – спокійно примостилася під старими білими дверима. Я відчув, як шиєю забігали сироти. Я ступив крок уперед, але маленька блакитна машинка вже зникла. А самі двері були відчинені.
На мить я розгубився, не знаючи, що робити. Я знав, що не можна входити в незнайомі будинки, але чомусь це місце притягувало мене. Мабуть, через ту блакитну машинку, яка могла виявитися Дрібничкою.
Я ступив іще один крок до дверей. Маленький стрибок. Поряд не було нікого, на галявині – ні душі. Ще один стрибок. Пам’ятаю, тої миті я гадав, що, коли заскочу всередину, замість того щоб увійти, я буду в безпеці.
У безпеці від чого? Я не знав. Але я виріс на казках, у яких злі королеви й відьми заманювали маленьких дітей до своїх домівок і там ненаситно пожирали їх – і тіло, і душу. Мені казали, що це лише казки, а в казках усе вигадка. І водночас я мав вірити, що моя мати тепер з янголами. Чому я мушу вірити в янголів, питав себе я, і не вірити в чудовиськ, відьом та привидів?
На мені були блакитні черевики. Блакитні черевики з пряжками. Дівчачі черевики. Це вони винні, казав я собі, вони винні, що мати пішла з життя. А тепер вони ж привели мене до цього будинку і хитрістю заманюють усередину.
Я зробив іще один стрибок, що переніс мене прямісінько на поріг. Підлогу в передпокої було викладено кам’яною плиткою, а ще тут стояв запах. Не те щоб неприємний, важко сказати який: запах прадавності, дерева, каменю, диму; невловний запах церкви, що м’яко тремтів у повітрі.
Ліворуч від мене були дерев’яні сходи, що вели нагору. Там, унизу сходів, хизувалася блакитна машинка, із цілком безневинним виглядом, наче щойно не була на вулиці. Пам’ятаю, то була іграшкова модель фірми «Матчбокс», небесно-блакитна «Міні», зовсім як у мами. І я знав, що, якби я грався з нею, її блискучі гумові шини лишались би як новенькі і зберігали б пружність, яку мої старі, заїжджені моделі за роки ігор втратили остаточно.
Двері за спиною, клацнувши, зачинились. Яскраві промені великоднього сонця, що пробивалися з вулиці, одразу потьмянішали. Краєм ока я побачив щось – то була Дрібничка, сіра й безлика. Я обернувся, а коли знову подивився на сходи, блакитна машинка була вже на півдорозі нагору – туди, де за маленьким арочним вікном (як у
