Крабат - Відфрід Пройслер
З іншими Мертен, як і перше, був безмовним, замкненим у собі. Машинально виконував свою роботу, не перечив ні старшому мірошниченкові, ні Майстрові, покірно робив те, що йому наказували. Навіть під час занять у п'ятницю, коли Майстер, прочитавши уривок із Чаклунської книги, велів йому повторити, Мертен затято мовчав. Проте Майстер сприймав це спокійно. «Ви ж знаєте, — нагадував він, — вивчення таємних наук — справа добровільна. А тому мені байдуже, чи ви їх опануєте, чи ні».
У Крабата душа боліла за Мертена. Він відчував, що мусить поговорити з ним. Якось трапилося так, що він, Петар і Мертен перегортали зерно на току. Тільки-но стали до роботи, як прийшов Ганцо і забрав Петара порати коней.
— Поки що працюйте вдвох, — сказав він. — А якщо котрийсь звільниться, одразу пришлю його до вас.
— Гаразд, — сказав Крабат.
Він почекав, коли Ганцо з Петаром підуть і зачинять за собою двері. Поставивши в кутку лопату, він підійшов до Мертена й поклав йому на плече руку.
— Знаєш, що мені колись Міхал сказав?
Мертен запитально подивився йому в очі.
— Мертві завжди мертві. Він казав мені це двічі. Коли вдруге казав, додав: хто в млині помирає, того забувають, наче його на світі не було. Щоб інші могли жити — бо вони мусять жити.
Мертен його вислухав спокійно. Потім зняв Крабатову руку зі свого плеча й мовчки взявся за роботу.
Крабат не знаходив собі ради. Як Мертенові допомогти? Як до нього підступитися? Тонда, напевно, щось порадив би, та й Міхал теж.
Добре, що хоч Лобош у нього є! Хлопчині нітрохи не легше, ніж було його попередникам-новачкам, але якби не він, Крабат, то навряд чи цар маврів попервах витерпів би.
Крабат, хоч і нечасто, але щоразу, як тільки мав нагоду, наче ненароком, опинявся біля Лобоша, коли той працював. Щоби перемовитися кількома словами і, як це робив Тонда, покласти йому на плече руку й додати нових сил. І, як Тонда, остерігав:
— Тільки не показуй, що тобі полегшало. Бережися, щоби Майстер не помітив. Та й Лишко, він йому все виказує.
— Хіба заборонено допомагати? Що тобі буде, коли хтось узнає?
— Нехай це тебе не обходить. Головне, щоб ти сам себе не виказав!
Лобош, хоч і малий, але, на диво, метикуватий. Він уміло вдавав, що йому препогано, охав, стогнав, і всі тому вірили. Повечерявши і вставши з-за столу, він ледве плентався горішніми сходами до спальні. Снідати з'являвся вкрай знеможений, здавалося, ось-ось упаде з лави.
Як бачимо, Лобош був не тільки кмітливий, а й чудовий актор. Якось Крабат зустрів його за млином — Лобош сколював кригу.
— Хочу тебе спитати, — нерішуче почав малий. — Відповіси?
— Якщо зможу!
— Ти ось допомагаєш мені, відколи я тут у млині. Допомагаєш і водночас боїшся, щоби Майстер не довідався, бо тоді тобі перепаде на горіхи. Чи не так?
— Ти про це хотів спитати?
— Ні! Про інше!
— Про що ж?
— Скажи, чим я можу віддячити тобі?
— Віддячити?
Крабат хотів уникнути відповіді, але передумав.
— Колись я розповім тобі про своїх друзів, про Тонду і про Міхала. Обох уже нема. Якщо ти мене вислухаєш, то це й буде твоя віддяка.
Наприкінці січня настала відлига. Ще вчора був скутий морозом увесь Козельбрух, а сьогодні вранці повіяв західний вітер, надто теплий для цієї пори. Пригріло сонце, і сніг розтанув за кілька днів. Лише в яругах, у ровах і в коліях де-не-де виднілися брудні його рештки. Але вони — ніщо поряд із брунатними луками, вкритими чорнющими кротовими купинами, та мерехтливою першою зеленню, що пробилася з-під пожухлої трави.
— Погода, як на Великдень! — раділи мірошниченки.
Проте лагідний західний вітер завдавав хлопцям дедалі більше прикрощів. Він їх утомлював, дратував. Вони довго не могли заснути, переверталися з боку на бік. Спали неспокійно, голосно говорили уві сні, їм снилися страховиська. Лише Мертен нерухомо лежав на сіннику, він не говорив навіть уві сні.
У ці дні Крабат думав про канторку. Він вирішив порозмовляти з нею на Великдень. Часу лишилося ще чимало, і це його трохи заспокоювало. Проте думка про зустріч ні на мить не виходила йому з голови.
Три ночі поспіль йому снилося, що він ходив до канторки, але так і не дійшов до неї — щоразу щось заважало, що, — він не міг потім пригадати.
Що ж не допускало його до неї?
Початок сну він пам'ятав дуже виразно. Йому поталанило непомітно вийти з млина. До Шварцкольма вибирав не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. А от що було далі — Крабат не пам'ятав. І це його мучило.
Якось серед ночі, прокинувшись од завивання вітру, Крабат відразу почав пригадувати сон. Але хоч як старався, хоч як напружував пам'ять — марно. Він знову заснув, і ось нарешті побачив той сон до кінця…
Крабат вибігає з млина. Він дочекався слушної хвилини, щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не помітив. Його тягне до Шварцкольма, до канторки. Вибирає не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. І раптом його ноги починають грузнути в багні. Опускається туман, уже нічого не видно. Невже він загубив стежку? Крабат навмання бреде далі.
Та з кожним кроком він дедалі глибше грузне: вже до кісточок… майже до колін… Він потрапив у трясовину. Що дужче він напружує сили, аби видістатися на тверде, то глибше його затягує.
Болото — холодне, як лід. Густа, в'язка чорна маса сягає вже за коліна, ось уже до поперека, ще мить — і вона зімкнеться над його головою. Ще є час кликати на допомогу. Але хто його тут почує? Та попри цю безглузду думку починає кричати щосили:
— Допоможіть! Рятуйте! Тону!
Туман густішає. Враз Крабатові привиділися дві постаті, зовсім близько. Здається, він упізнав їх. Це — Тонда і Міхал. Вони наближаються.
