Книга кладовища - Ніл Гейман
Вона доїхала до площі, кінь зупинився, і вершниця легко зісковзнула та повернулася до них, мертвих і живих, обличчям.
І присіла в реверансі.
А за тим усі вони, як один, присіли в реверансі чи вклонилися у відповідь, і танець почався знов.
«Ось і Дама з Сірим йде,
До макабру нас веде»,
проспівала Ліза Гемпсток, перш ніж танець закружляв її геть від Овенса. Вони притоптували у ритм, і крокували, і крутилися, і підстрибували, а дама танцювала з ними, завзято крокуючи, кружляючи і підстрибуючи. Навіть білий кінь хитав головою і переступав з ноги на ногу в такт музиці.
Мелодія прискорювалася, а разом із нею і танцюристи. Хлопцю вже забивало дух, але він навіть думки не припускав, щоб зупинитися в макабрі, танці живих і мертвих, танці зі Смертю. Ніх усміхався, і решта теж усміхалася.
Як Ніх кружляв і притоптував, танцюючи в міському сквері, то раз у раз помічав серед танцюристів даму в сірій сукні.
«Усі, — думав він, — усі танцюють!» Але щойно ця думка промайнула, він зрозумів, що помилився. У тіні старої ратуші стояв чоловік, з ніг до голови вбраний у чорне. Він не танцював, а лише дивився на них.
Ніх замислився, що ж то за вираз на Сайласовому обличчі: чи то прагнення, чи то сум, а чи ще щось, — але сказати напевно було неможливо.
Сподіваючись, що опікун долучиться до танцю, до їхньої веселої забави, він гукнув:
— Сайласе!
Але той почув, відступив глибше у тінь і зник.
— Останній танець! — виголосив хтось, і музика змінилася на щось урочисте, неквапливе й завершальне.
Кожен танцюрист обрав собі пару, мертві запросили живих — і навпаки. Ніх простягнув руку і зрозумів, що дивиться в сірі очі дами в сукні-павутинні та тримає її долоню.
Вона усміхнулася йому і сказала:
— Привіт, Ніх.
— Здрастуйте, — відповів хлопчик. — А я не знаю, як вас звати.
— Імена насправді не надто важать, — мовила вона.
— Мені подобається ваш кінь. Такий великий! Я навіть не уявляв, що бувають такі коні.
— Він такий сумирний, що може везти на своїй широкій спині наймогутнішого з вас, і такий сильний, щоб і найменшого провезти.
— А мене він покатає?
— Колись, — відповіла вона, і її павутинні подоли замерехтіли. — Колись покатає. Він покатає усіх.
— Обіцяєте?
— Обіцяю.
І на цьому танець добіг кінця. Ніх низько уклонився своїй партнерці й тоді, лише тоді відчув, як утомився, наче танцював кілька годин без передиху.
Все тіло йому боліло й відмовлялося рухатися. Навіть дихати було важко.
Звідкілясь долинув годинниковий бій; Ніх порахував удари. Дванадцять. Незрозуміло, чи вони протанцювали півдоби, добу, чи взагалі час у танцях зупинився.
Ніх виструнчився і роздивився навколо. Мертві зникли, а разом з ними — Дама на Сірому. Лишилися тільки живі, та й ті стали розходитися по домівках, полишаючи площу сонно, силувано, наче випірнувши з глибокого сну, наче йшли уявно, а не направду.
Площу вкривав килим з крихітних білих квітів. Як після весілля.
Наступного пообіддя Ніх прокинувся у могилі Овенсів із відчуттям причетності до величезної таємниці, наче брав участь у чомусь надзвичайно важливому, і йому аж язик свербів поговорити про це.
І коли пані Овенс піднялася, він почав:
— Яка ж дивовижна була ніч!
— Невже? — відказала мати.
— Ми танцювали, — вів далі Ніх. — Усі ми. Там, у Старому місті.
— Хіба? — хмикнула пані Овенс. — Танцювали? Ти ж знаєш, що тобі не можна виходити в місто.
Ніх знав, що з мамою в такому настрої розмов краще не вести. Він вислизнув із могили у сутінки, що густішали щомиті.
Хлопчик піднявся пагорбом до чорного обеліска й надгробка Джосаї Вортінґтона, де з природного амфітеатру було видно Старе місто й вогні сучасних кварталів, які його оточували.
Поруч стояв Джосая Вортінґтон.
— Ви ж почали танець. У парі з мером. Ви танцювали з нею.
Баронет лише глянув на хлопця і нічого не відповів.
— Ви танцювали, — повторив Ніх.
— Живі та мертві не мають спільних справ, юначе. Ми більш не є частиною їхнього світу, а вони не мають стосунку до нашого. І якщо ми й танцюємо разом Данс-макабр, танець смерті, то не говоримо про це, і, безумовно, не говоримо про це з живими, — мовив Джосая Вортінґтон.
— Але ж я один з вас.
— Ні, юначе, ще ні. Ти поки що не мертвий.
І тоді Ніх зрозумів, чому він танцював на боці живих, а не з тими, хто спустився пагорбом, і сказав лише:
— Здається, я зрозумів.
І він помчав, помчав униз, десятирічний хлопчик вшкварив так хутко, що майже перечепився об надгробок Діґбі Пула (1758–1860 рр. «І там, де я, будеш і ти»), лише зусиллям волі утримався на ногах і побіг до старої каплиці, нажаханий тим, що може розминутися з Сайласом, що поки він дістанеться туди, опікун уже піде.
Ніх сів на лавку.
Поруч щось заворушилося — хоча й абсолютно нечутно, — і Сайлас промовив:
— Добривечір, Ніх.
— Ти ж був там учора, — сказав хлопчик. — Навіть не кажи, що не був, бо я знаю, що це неправда.
— Був.
— Я танцював із нею. З дамою на білому коні.
— Невже?
— Ти сам бачив! Ти бачив! Живих і мертвих! Ми танцювали. Чому ніхто про це не говорить?
— Тому що існують містерії. Тому що є речі, про які людям заборонено розмовляти. Тому що дечого вони не пам'ятають.
— Але ж ти говориш. Ми зараз розмовляємо про макабр.
— Я його не танцював, — зауважив Сайлас.
— Але ти його бачив.
— Я не знаю, що я бачив, — мовив Сайлас.
— Сайласе, я танцював із нею! — вигукнув Ніх.
У цю мить на обличчі Сайласа промайнуло щось таке, що Ніх злякався, наче мале дитя, яке розбурхало сплячого тигра.
Але Сайлас сказав лише:
— Розмову закінчено.
Може, Ніх і сказав би щось іще — йому кортіло поговорити про безліч речей, хай як нерозумно було б про них говорити, — але щось відвернуло його увагу. Легкий шурхіт, тихий і м'який, і щось холодне та пухнасте торкнулося його обличчя.
Утретє в його житті.
— Дивися, Сайласе, сніг! — вигукнув Ніх, і радість заполонила його, витісняючи всі інші думки й почуття. — Це справжній сніг!
Інтерлюдія
Збори
Невелика табличка
