Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Білий зосереджено сопів. Не можна давити на нього сильніше — замкнеться, переконає себе в тому, що злі поліцейські його не люблять. Питання було не в суті звинувачення (Кайдани Вибавлення цей тип собі вже забезпечив), а в тому, що робити зі злочинцем далі. НЗАМПІС не мав можливості вирішити проблему так само просто, як інквізиція.

«Як це не жорстоко до жертви, але більшість з цих дурнів смерті не заслуговує. Моя задача — взнати ім’я того, хто навчив його забороненому, хто перший сказав «можна».»

— Якщо людина хоче позбавитися шкідливих звичок і недоліків характеру, йому в цьому допоможе емпат. Завдання оточення — допомогти ближньому усвідомити проблему і проявити волю. А підстригати людині думки, керуючись власним почуттям прекрасного, може лише самозакоханий ідіот, який не усвідомлює власної обмеженості.

Затриманого відвели назад в камеру міркувати над своєю поведінкою. Паровоз, який відслужив чверть століття, боровся з нестерпним бажанням подати у відставку. У скроні крижаною шпилькою пульсував біль.

«Треба лікувати нерви! Піду до Кевінахарі.»

Емпатка, теж задіяна в допитах, негайно почала поїти старого знайомого зеленим чаєм.

— Рапорт напишу, завтра ж! — вголос лаявся Паровоз. — Наче нам мало було роботи. Що можуть наші інспектори зробити з цим збродом? У нас інший профіль, ми розкриваємо конкрені злочини за конкретними слідами, а не змову за чужою наводкою. Це завдання для політичного розшуку!

— Цьому вся суть, — втолковувала йому Кевінахарі. — Справа абсолютно, безсумнівно політична, саме тому для Міхельсона настільки важливо провести її під юрисдикцією НЗАМПІС.

— Політика! — бридливо виплюнув капітан.

— Саме вона, — підтвердила емпатка.

— Загралося наше керівництво, от що! Клоунам в Сенаті тісно стало, людям на голови лізуть.

Кевінахарі засміялася і замахала на нього руками — виглядала розвеселена біла досить незвично.

— Ти сам не зрозумів, що сказав, Конраде. Подумай, що почнеться, якщо боротьба з Чудесниками стане політичною. Зараз все, на що вони можуть розраховувати, це уникнути тюрми, а так на кону буде стояти влада.

Бер уявив собі сектанта, який балотується в мери, і гаряче розкаявся в своїх слова.

— Що ж мені робити, Роно? Я скоро їх бити почну, а в мене рука важка. Вони ж марять, і видно, що марять! І зовсім не слухають, що я їм кажу.

Кевінахарі зітхнула.

— Я не знаю. Є думка, що спілкування з містиками приводить до фізіологічного враження мозку. Може, тюрма змусить їх струсити ці ефекти. А, може, — гуманніше їх назавжди приспати.

Почувши від білої таке, Паровоз зрозумів, що його проблеми — це невинні хом’ячки.

«Треба не надто старатися на допитах, а то кількість доручень буде лише зростати. Хто би міг подумати, що я тужитиму за нежитями, фальшивими амулетами і магами-злочинцями!»

Сказано — зроблено. Через тиждень політика тихого саботажу увінчалася успіхом (а може, слідчі, нарешті, налаштували свою роботу), Бер зміг зітхнути вільніше і почав розбирати купу давніших справ. Вражене арештами місто трохи принишкло, але студенти, як завжди, дебоширили, заїжджі аферисти продавали містянам амулети з коров’ячих копит, а мер судився з «наглядом» за розвалини на річковому острові (інспектори вимагали або знести руїни вщент, або навісити на них відвертаючі знаки).

Два дні Паровоз розгрібав паперові завали, майже не виходячи з кабінету. Відвикнувши від руки начальника, підлеглі бурчали, заново впрягаючись в роботу. На четвертий день заарештовані сектанти перестали виглядати аж такими страшним… Життя налагоджувалося.

Офіцер інструментального контролю відірвав Бера від полуденного чаю і вивчення анекдота на чотири сторінки: детальний виклад сварки поважної родини пекарів не менш поважного бойового мага. Навіть незрозуміло, хто більше заслужив покарання — пекар, який намагався обмежити життєвий простір чорного, чи чаклун, який надто вже чіплявся за свої інстинкти. Поки що страждало лише тісто — воно кисло.

— Сер, у нас спалах восьмого класу, між Рожевим сквером і Годинниковою вулицею.

— Деталі!

— Характер закляття визначити не виходить, але магія біла.

Бера таке уточнення анітрохи не заспокоїло: чари безневинними не бувають. Білі закляття рідко бувають руйнівними, але у них є інша неприємна риса — вони краще діють на живі організми.

«Рожевий сквер і Годинникова вулиця — майже центр міста, людей звідти швидко не виженеш. Добре, якщо справа обмежиться забродженим пивом, а що, якщо громадяни зарегочуться до смерті або зачухаються до костей?»

Паровоз був на місці інциденту через сім хвилин не через дурний епатаж — костюм вищого захисту в управлінні був все ще лише один (прокляті бюрократи!). Гадати, де знаходиться епіцентр викиду, не треба було: два переляканих жандарми мужньо стерегли хатинку яскраво-канаркового кольору (здається, там знаходилося якесь кафе), а розсудливі мешканці околиць спішно залишали вулицю. Бер відпустив екіпаж, куди негайно набилися пасажири.

— Доповідайте!

— Ну, так, ворожать, — особливою красномовністю жандарм не виділявся. — Господар каже — відвідувач. І втік, господар-то.

— Багато постраждало?

— Ми всередину, тойво, не заходили.

Поведінка жандармів була розумною — їх штатні обереги могли захистити в кращому випадку від випадкового побажання здохнути.

Оперативна група затримувалася.

«Паніка почалася, натовп заповнив вулицю. Добре, все-одно хтось повинен піти на розвідку. Добре, що це не стаціонарний знак, значить, справа не може бути надто складною!»

Паровоз рішуче схопився за ручку і повільно відкрив двері, вкриті карміновими і смарагдовими розводами. Зрадницько дзеленькнув дзвінок.

В кафе було видно сліди поспішної втечі відвідувачів (перевернуті стільці, зсунуті столи), але розбитого посуду не було — білі з золотими смужками філіжанки водили хороводи під люстрами, а тарелі, ставши на ребро, плили косяками. Підлога стала синьою, абажури вицвіли до бірюзового, матерія на стінах набула дивних завитків бузкового, помаранчевого і трав’янисто-зеленого. І лише білена стеля вперто зберігала свій первинний колір — вапно погано сприймає магію.

«М-да. У кожного свій смак, але смисл?! Може, це така дивна акція терору? Так, Чудесники, наче, клоунадою не захоплювалися.»

Паровоз обережно пробирався крізь зал, зиркаючи на столові прибори, що стали дибки над серветами і синхронно колихалися. Безумний кавник намагався дзьобати хлібні крихти на таці. Зачаровані нашивки на мундирі капітана світилися все яскравіше.

За столиком в кутку сиділа причина всіх неприємностей — щуплий, пристойно вбраний юнак років двадцяти, який дивився на навколишній бардак широко розплющеними очими. Чисто білими, без райдужки і зіниці.

Для того, щоби зрозуміти, що стається, Беру не потрібні були ніякі експерти.

«Ситуація класу А-два: маг на межі колапсу Джерела, — похмуро визначив він. — Студент університету, ініційований цього року, контролю над магією ніякого, блокатор з собою не носить. І що мені з ним робити?»

Забалакувати божевільних чарівників — то робота для емпатів.

Навколо столика зламаними ляльками лежали два хлопці, з вигляду, однолітки чарівника. Паровоз задавив у собі бажання підійти перевірити, чи вони живі. Зараз найважливіше