День повернення додому - Рей Бредбері

— Тільки бабусі не розповідай. Їй не сподобається, — сказав Дуґлас. Він штовхнув двері. — Ось.

Дідусь розкрив рота.

Дуґлас запам’ятав наступні кілька годин на все життя: коронера і його помічників, що стояли над оголеним тілом містера Кобермана, бабусю, що стояла внизу і розпитувала, що там таке трапилося, і дідуся, який хитким голосом говорив:

— Я відвезу Дуґласа на канікули, надовго, щоб він забув усе це жахіття, усю цю моторошну справу.

Дуґлас казав:

— Чого я маю боятись? Тут немає нічого страшного. Мені не страшно.

Коронер здригнувся і мовив:

— Коберман мертвий, це точно.

Його помічник вкривався потом.

— Ви бачили, що у нього в каструлях з водою? І що загорнуте в папір?

— О Боже мій, Боже мій, так. Я бачив.

— Ісусе.

Коронер знову нахилився над тілом Кобермана.

— Збережемо це в таємниці, хлопці. Це не вбивство. Це акт милосердя. Одному Богові відомо, що ще могло статися, якби не цей хлопчик.

— Ким був Коберман? Вампіром? Чудовиськом?

— Можливо, я не знаю. Але не людиною, — коронер спритно провів пальцями по шву.

Дуґлас пишався своєю роботою. Він добряче поморочився. Слідкуючи за бабусею на кухні, він запам’ятав, куди треба засиляти нитку і як водити голкою. Тому він упорався з містером Коберманом так само вправно, як і бабуся з будь-яким із курчат, яких вона відправляла в піч.

— Я чув, як хлопець казав, що Коберман залишався живим навіть після того, як він витяг з нього усе це, — коронер дивився на трикутники, пірамідки й ланцюжки, що плавали у каструлях. — Він усе ще жив. Боже.

— Він справді так сказав?

— Так.

— Тоді що ж убило Кобермана?

Коронер витяг кілька стіжків зі шва.

— Це… — мовив він.

Світло холодно блиснуло на скарбах, що наполовину визирнули зі сховища; у грудях Кобермана лежали шість доларів п’ятдесят центів срібними монетами.

— Я гадаю, Дуґлас дуже мудро вклав свої гроші, — сказав коронер, швидко загинаючи «начинку» назад.

Посланець

Мартін знав, що знову прийшла осінь, бо Пес, забігши у будинок, впустив вітер і холод, і запах яблук, що під деревами перебродили на сидр. У темних кучерях шерсті Пес приніс золотарник, останні ниточки павутиння, шерсть білки, лушпиння жолудів, пір’їну вільшанки, тирсу недавно розпиляних дров і буре листя, що злетіло з полум’яних кленів. Він стрибав. Злива шматочків папороті, гілочок ожини, болотної трави проливалась на Мартінову постіль, і він кричав від захоплення. Ім’я цьому неймовірному звіру було Жовтень!

— Сюди, хлопчику, сюди!

І Пес улігся, щоб зігріти Мартіна осінніми ватрами і багаттями, щоб заповнити кімнату тонкими або густими, сухими або вологими ароматами далеких земель. Навесні він пахнув бузком, ірисами, скошеною травою газонів; влітку — морозивом, феєрверками, повітряними зміями, жаром сонця. Але восени! Осінь!

— Як там надворі, Пес?

I лежачи біля Мартіна, Пес, як завжди, розповідав. Лежачи біля Пса, Мартін переживав осінь, геть як у ті часи, коли хвороба ще не вибілила його обличчя і не уклала до ліжка. Це був його зв’язківець, його довірений, швидконога часточка його самого, котру він відправляв бігати, кружляти, винюхувати, збирати і повертатись, щоб принести дрібку часу і матерії зі світів міста, полів, від струмків, ріки, озера, з підвалу, горища чи комірчини з вугіллям. По сто разів на день йому діставалося соняшникове насіння, гравій, молочай, кінський каштан і густий вогнистий аромат гарбузів. Пес човником бігав крізь марева всесвіту, вбираючи своїм хутром усі його дива. Простягни руку і торкнись їх…

— Куди ти бігав уранці?

Але він і без слів знав, що Пес протупотів тими схилами, де осінь лежала хрусткими пластівцями, де діти качались у величезних, як похоронні вогнища, шелестких купах. Неначе вкриті листям, але пильні мерці, вони дивились, як Пес і світ проносяться повз них. Мартін тремтячими пальцями прочісував густу шерсть, читаючи історію довгої подорожі. По стерні полів, через блискучий струмок у яру, через мармурову рівнину цвинтаря, у ліс. У цю п’янку і пряну пору тепер вже Мартін бігав за своїм посланцем, туди, сюди і, врешті, додому!

Двері спальні прочинились.

— Твій пес знову бешкетував.

Мати внесла тацю з фруктовим салатом, какао і грінками. Її блакитні очі суворо дивилися на нього.

— Мамо…

— Вічно він щось розкопує. Цього ранку вирив яму в саду міс Таркін. Вона страшенно сердиться, і не дивно — це вже четверта яма за тиждень.

— Може, він щось шукає.

— Дурниці, просто він усюди пхає свого носа. Я замкну його, якщо він не поводитиметься пристойно.

Мартін подивився на неї, як на зовсім чужу людину.

— Не роби цього! Як же я про все довідаюсь? Що я знатиму, якщо Пес мені нічого не розповідатиме?

— То он що він робить — розповідає тобі щось? — спитала мама тихіше.

— Коли він приходить, я дізнаюсь про все, геть усе!

Вони обидва дивилися на Пса і на розсипи сухої землі та насіння на ковдрі.

— Він може бігати скільки йому заманеться, якщо припинить гребти землю там, де не треба, — сказала мати.

— Сюди, хлопчику, сюди!

І Мартін прикріпив олов’яну пластинку до собачого нашийника:

МІЙ ВЛАСНИК МАРТІН СМІТ —

ЙОМУ ДЕСЯТЬ РОКІВ —

ЛЕЖАЧИЙ ХВОРИЙ —

НАВІДАЙТЕ ЙОГО.

Пес гавкнув. Мати відчинила двері на вулицю і випустила його.

Мартін сидів і слухав.

Ішов тихий осінній дощ, і здалеку було чутно, як біжить Пес. Дзвінкий гавкіт стихав, гучнішав і знову стихав, коли він бігав через луг і долину, щоб привести містера Голловея і змащено-металевий запах оздобленого сніжинками годинника тонкої роботи, що він його полагодив у своїй крамниці. А може, Пес приведе містера Джейкобса, бакалійника, чий одяг густо пропах селерою, латуком, помідорами і таємничим ароматом червоних бісенят, намальованих на банках шинки. Містер Джейкобс і його невидимі бісенята часто махали Мартіну з подвір’я унизу. Пес також міг привести містера Джексона, місіс Гіллспай, містера Сміта, місіс Голмс, будь-якого друга чи знайомого, на якого він натрапляв, кого перестрівав, умовляв, кому надокучав, і, врешті, кого приводив на обід чи чай з печивом.

Зараз Мартін чув кроки, що супроводжували Пса під легким дощем. Унизу пролунав дзвоник, мама відчинила двері, загомоніли голоси. Мартін сів рівніше, його обличчя засяяло. Скрипнули сходи. Почувся лагідний, молодий жіночий сміх. Звісно, це ж міс Гайт, його шкільна вчителька!

Двері широко відчинились.

Мартін був не один.

Ранок, полудень, вечір, ранкова і вечірня зоря, сонце і місяць кружляли разом із Псом, який справно доповідав про температуру ґрунту й