Волонтер - Дмитро Білий

за історик Павло крутить роман із його подружкою. Як я дізнався, бой-френд був досить рішучий і мав багато рішучих друзів. До того ж, мої надії на те, що вміння штовхати штангу вагою в центнер може захистити у всіх екстремальних випадках, значною мірою підірвав досить дружній двобій з однокурсником-боксером, під час якого друзяка, граючись відправив мене у нокаут. Це примусило мене затриматися перед оголошенням, що висіло у вестибюлі університету і пропонувало записатися у секцію у-шу.

По-друге, якось випадково потрапив я до відеосалону, яких на той час чимало повідкривалося в нашому місті. Вибір був, як годиться, стандартний — на першому сеансі йшов гонконгівський бойовик типу «кун-фу», потім карколомний блокбастер із непереможними Шварценеггером або Сталлоне, а на «десерт» — еротика або фільм жахів. Ось мене доля й занесла на фільм з гонконгівськими кунфуїстами. Зачарований, я дивився на дивовижні викрутаси, що виробляли актори, досить суворо з’ясовуючи між собою питання, чий же стиль кращий. Те, що я побачив, примусило мене з годину зачаровано проблукати по місту. Незнаний до того світ раптом захопив мене, і я відчував, що чим далі, тим більше він буде мене поглинати. Тому я наступного дня вирушив записуватися в секцію із загадковою назвою «Тайзі-цюань».

Перші заняття з у-шу мене трохи розчарували. Тоді я ще не розумів, як мені пощастило з сенсеєм, але спочатку було невтямки, нащо кілька місяців вчитися правильно дихати, стояти в незручних стійках і робити вкрай повільні рухи, що аж ніяк не нагадували хвацькі стрибки і блискавичні прийоми кіношних шаолінських монахів. Утім, заняття в секції вирішили назріваючий конфлікт з моїми конкурентами. Одного разу, поки я був на тренуванні, до моєї кімнати в гуртожитку заявився з відверто войовничими намірами хлопчина. Номер моєї кімнати він знав і знав, як мене звуть, але не знав, що мого сусіда звали теж Павло. На відміну від мене, сусід мій мав зріст набагато вище середнього (2 м 5см) і важив чимало. На запитання: «Ти Павло?» — мій сусід відповів, що він Павло й до того ж не любить, коли невідомо хто заважає йому готуватися до іспитів.

Порівнявши шанси, суперник вирішив дійсно не заважати людині готуватися до сесії і поспіхом ретирувався. А я в цей час спокійно займався дихальними вправами на тренуванні. Так, сам того не відаючи, отримав свою першу перемогу.

Ось у цій секції ми з Сергієм і познайомилися. Він на кілька років старший за мене, встиг відслужити у війську й закінчував школу міліції. Хлопець він був досить статечний, цікавився історією, вже кілька років займався східними єдиноборствами й ми з ним щиро заприятелювали.

Треба додати, що через рік секція наша закрилася, я закінчив університет і пустився бурхливими життєвими хвилями, щоправда, у полон східних єдиноборств потрапив назавжди, але це вже зовсім інша історія. Сергій пішов працювати в міліцію слідчим, займався особливо важливими справами, і спочатку кар’єра його йшла непогано, але в останні роки у нього почалися якісь непорозуміння з новим керівництвом і бачилися ми вже з ним не так часто, як раніше. Пройшов рік, і ми з ним зустрілися знов. Тільки відчув я, що нічого доброго мені ця зустріч не принесе.

Виявилося, що я не дуже помилявся, точніше, я навіть уявити не міг, до чого призведе ця зустріч.

6
Вибух у шурфі

«Що ж могло такого трапитися?» — замислився я, споглядаючи, як до мене наближається Сергій. Уже здалека було видно, наскільки він змінився — кудись щезла колишня впевнена хода, від постаті віяло якоюсь хворобливою напруженістю. Сергій нервово потиснув мені руку. Я відразу звернув увагу на його погляд — особливий погляд вовка, що потрапив у пастку.

Ми зайшли в кав’ярню, Сергій замовив горілки, я з жахом відмовився й вирішив зупинитися на пиві. Мовчки випили.

— Мобілка з тобою? — нарешті порушив мовчанку приятель. Я здивовано подивився на нього.

— Витягни сім-карту, — коротко сказав Сергій.

Я знизав плечима й невміло почав колупатися в кришці свого мобільного телефону. Сергій мовчки дочекався, поки я закінчив цю справу, і закурив цигарку, а на мій здивований погляд сухо промовив:

— Про всяк випадок — можуть прослуховувати. — Здається, його нервова напруженість почала передаватися й мені. Знову запала мовчанка.

— Ти нарешті скажеш, що трапилося? — трохи роздратовано сказав я.

Сергій з-під лоба подивився на мене, потім знов запалив цигарку.

— Слухай, старий, — нарешті промовив він, — здається, я вляпався в досить неприємну історію.

— Уважно слухаю, — відсторонено сказав я. Неприємне почуття того, що я встряю в небажану ситуацію, посилювалося в мені з кожною хвилиною. «Скільки ж можна! Спочатку кохана дівчина промінює мене на якогось хлюща в „мерседесі“, а тепер напівзабутий друг намагається звалити на мене свої проблеми!» — з розпачем подумав я.

— Вибач, що звертаюся до тебе, але іншого виходу в мене немає. Знаєш, з часом починаєш розуміти, нащо по-справжньому потрібен друг… у мене є тільки один друг, і цей друг, — ти, — немовби читаючи мої думки, промовив Сергій.

— І чим я тобі можу допомогти? Що у тебе за неприємності? — обережно запитав я. Сергій опустив голову, і я помітив, що його рука з цигаркою тремтить. Раптом мені стало соромно за себе. Я зрозумів тоскну самотність свого друга і його відчай.

— Добре, друже, кажи, чим зможу — допоможу, — намагаючись максимально пом’якшити свій голос, промовив я.

Сергій озирнувся довкола й тихо, так тихо, що я ледве чув його голос, почав розповідати:

— Пару місяців тому кинули мене на одну справу. Мені вже давно одні «висяки» чіпляють. Ну, сам знаєш, що таке «висяк» — труп є, а жодних зачіпок, щоб справу розплутати,