Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— Це залежить від точки зору.

Слоун скривився:

— Ось вона, хитра ельфійська відповідь, якщо я в них щось тямлю.

Позаду нього ельфи заграли нову пісню на лютні й сурмі, а потім долинув вибух сміху.

М’ясник кивнув через плече:

— Я чую її,— сльози знов покотилися з-під смужки тканини. — Я чую її, але не бачу. І твоє чортове закляття не дозволить мені заговорити з нею.

Ерагон мовчав. Він не знав, що сказати. Слоун притулився головою до коріння:

— Ельфи кажуть, що мала Ізміра сильна й здорова.

— Так. Найсильніше й найголосніше дитя, яке мені доводилось бачити. З неї виросте гарна жінка.

— Це добре.

— А що ти робиш тут цілими днями? Працюєш над своїм різьбленням?

— Невже ельфи не сказали тобі, що я тут роблю? — Слоун скрушно посміхнувся й, поки Ерагон думав, що йому відповісти, продовжив: — Я вгадав? А ти як думаєш: що мені робити цілими днями?.. Я сиджу в темряві, як і завжди після Хелгрінда, і не можу робити нічого іншого, як перебирати пальцями, поки ельфи не діймають мене то тим, то тим… Вони ніколи не дають мені спокою!

Позаду них знову пролунав сміх. Серед веселих голосів Ерагон чув і голос Катріни.

Обличчя Слоуна спохмурніло:

— А потім тобі заманулося приїхати й привезти її до Елесмери. Тобі мало просто відправити мене у вигнання, чи не так? Ні, тобі треба було зробити так, щоб я знав, що моє дитя й онука ось тут, а я ніколи не зможу побачити їх… Ти таки безсердечний покидьок…

— У мене забагато сердець, — сказав Ерагон, хоч і знав, що м’ясник його не зрозуміє.

— Пхе!

Ерагон мовчав. Нехай краще Слоун думає, що Вершник навмисне хотів завдати йому болю, ніж дізнається про те, що він про нього просто забув.

М’ясник тим часом повернув голову вбік, і сльози знов покотились йому по щоках.

— Іди, — сказав він. — Залиш мене. І ніколи більше не вертайся сюди, Ерагоне, інакше, богом клянусь, що один із нас помре.

Ерагон поворушив голки на землі, потім звівся і глянув униз на Слоуна. Він не хотів іти. Те, що він привіз Катріну до Елесмери, справді було жорстоко. Провина гризла Ерагона, стаючи дедалі сильнішою.

Тоді Вершник, використовуючи ім’я імен прадавньої мови, почав пошепки змінювати закляття, які він наклав колись на Слоуна. Це забрало в нього якусь хвилину, а коли він уже завершував своє закляття, Слоун мовив крізь зуби:

— Припини оте трикляте бурмотіння, Ерагоне… І йди геть! Залиш мене! Залиш!..

Однак Ерагон нікуди не пішов — він розпочав іще одне закляття. На цей раз Вершник покликав собі на поміч знання Елдунарі й, промовляючи слова прадавньої мови, таки зумів зробити те, що хотів.

Слоун схопився руками за обличчя, так, наче йому заболіло.

— Будь ти проклятий! — скрикнув він. — Що ти зі мною робиш?

Ерагон нічого не відповів. Він знову присів навпочіпки й обережно зняв смужку тканини з голови Слоуна. Той зашипів, коли відчув, що тканина зникла, змахнув руками, наче пробував схопити Вершника, але піймав лиш повітря.

— Ти хочеш забрати в мене навіть гідність? — розлючено спитав він.

— Ні,— відповів Ерагон. — Я хочу повернути її. Відкрий очі.

М’ясник вагався:

— Я не можу!.. Ти дуриш мене…

— Коли я таке робив? Відкрий очі, Слоуне, поглянь на свою доньку й онуку.

Слоун затремтів, а потім повільно, дуже повільно почав піднімати повіки — у нього були очі, сині-сині, неначе полудневе небо, і надзвичайно блискучі. Слоун моргнув, намагаючись зрозуміти, що відбувається, потім рвучко звівся на ноги й обернувся, щоб глянути на бенкет. Світло від ельфійських чарівних ліхтарів осяяло його обличчя. Тепер воно було пройняте життям і радістю. На очі Ерагона навернулися сльози. А Слоун усе дивився й дивився назад, неначе спраглий води мандрівник, який бачить неподалік велику річку.

— А вона гарна, — нарешті озвався він хрипким голосом. — Обидві такі гарні,— сплеск сміху знов долетів до них: — Ах… вона виглядає такою щасливою. І Роран теж.

— Тепер ти можеш дивитися на них, скільки схочеш, — сказав Ерагон. — Але закляття все ще не дозволять тобі ані говорити з ними, ані наближатися до них…

— Я розумію, — ледь чутно відповів Слоун, потім повернувся, глянув на Вершника й довго-довго мовчав, після чого додав: — Дякую тобі.

Ерагон кивнув і встав:

— Прощавай, Слоуне. Ти не побачиш мене більше ніколи, обіцяю.

— Прощавай, Ерагоне, — відповів м’ясник і знов повернувся, щоб іще раз глянути на світло ельфійського бенкету.

ПРОЩАННЯ

Пройшов тиждень: тиждень сміху, музики, довгих прогулянок поміж дивами Елесмери. Ерагон відвіз Рорана, Катріну й Ізміру до хатини Оромиса на скелі Тельнаєр, а Сапфіра показала їм скульптуру з каменю, яку вона зробила до святкування Кривавої Клятви. Тим часом Арія цілий день показувала їм численні міські сади, щоб гості змогли побачити ті незвичайні рослини, які ельфи зібрали та виростили за багато-багато століть.

Ерагон і Сапфіра радо залишилися б в Елесмері ще на кілька тижнів, але Блодхгарм повідомив їх, що він та Елдунарі під його опікою вже прибули на озеро Ардвен. Хочеш не хочеш, а настав час прощатися.

Щоправда, вони дуже зраділи, коли Арія й Фірнен сказали, що полетять разом із ними принаймні до краю Ду Вельденвардена, а може, й далі.

Катріна вирішила залишитися з донечкою Ізмірою, а от Роран попрохав дозволу супроводжувати їх.

— Я б хотів побачити, як виглядає той бік Алагезії,— сказав він, — а мандрівки з тобою значно швидші, ніж верхи на конях.

На світанку наступного дня Ерагон попрощався з Катріною. Вона весь час гірко плакала, а Ізміра смоктала свій пальчик і пильно дивилася на Вершника, нічого не розуміючи.

Настала пора рушати. Сапфіра та Фірнен піднялися в небо й полетіли на схід над лісом. Роран сидів позаду Ерагона, тримаючись за нього, а Куарок звисав із пазурів Сапфіри, виблискуючи на сонці так яскраво, як не змогло б виблискувати жодне дзеркало.

* * *

Через два з половиною дні вони побачили озеро Ардвен: бліду водну гладінь, більшу за розмірами, ніж Паланкарська долина. На західному березі озера стояло місто Сільтрім, в якому ані Ерагонові, ані Сапфірі ще не доводилось бувати. Біля міського причалу гойдалося на хвилях довге біле судно з однією щоглою.

Це судно здалося Ерагонові знайомим, так, наче саме його він бачив у своїх снах. І що довше він дивився на нього, то все більше зростало відчуття невблаганності долі.

«Так