Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
— Як ти й напророчила, — сказав він, трохи збентежений тим, що знахарка вже змогла дізнатися про цю величезну таємницю. Звідки? Вона не могла підслухати їхню розмову з Насуадою, бо його закляття не дозволили б цього, і, наскільки він знав, ніхто не казав чи їй, чи Солембумові про існування яєць та Елдунарі.
— Коли так, то я сподіваюся, що буду проводжати тебе.
— Як ти дізналась? Від Арії?
— Від неї? Ха! Невже це можливо? Ні. У мене є власні способи збирання інформації,— вона припинила в’язати й глянула на Вершника — її очі виблискували. — І я не маю жодного наміру ділитися ними з тобою. Мушу ж я притримати урешті-решт хоч деякі таємниці!
— Гм.
— Гмукай на здоров’я. Тільки якщо ти й далі будеш так поводитись, то я, чого доброго, подумаю, що мені взагалі не варто було сюди приходити.
— Вибач. Я тільки почуваюся трохи… незручно, — Ерагон помовчав і додав: — А навіщо ти хотіла мене бачити?
— Хотіла попрощатись і побажати тобі удачі у твоїх мандрах.
— Дякую тобі.
— М-м-м. І ще одне: спробуй не дозволити собі надто закрутитись, де б ти не був. Не забувай якомога частіше виходити на сонце.
— Я так і зроблю. А як же ви із Солембумом? Ви залишитесь тут, щоб наглядати за Елвою? Ти колись про це казала…
Знахарка пирхнула зовсім не так, як роблять чемні леді.
— Залишусь? Як же я можу залишитись, коли Насуада, здається, хоче шпигувати за кожним чарівником у країні?
— Про це теж уже кажуть?
Анжела зиркнула на Вершника:
— Я не схвалюю. І не схвалюю дуже-дуже. Зі мною не можна поводитись, як з малою дитиною, котра наробила шкоди. Ні, настав час нам із Солембумом переселитися кудись у більш привітні краї: у Беорські гори або в Ду Вельденварден.
Ерагон якусь мить вагався, а потім спитав:
— А ти не хотіла б поїхати зі мною й Сапфірою?
Солембум розплющив одне око й пильно глянув на Ерагона, перш ніж знову його заплющити.
— Це надзвичайно приваблива пропозиція, — сказала Анжела, — але я гадаю, що ми відхилимо її. Принаймні зараз. Охороняти Елдунарі й навчати нових Вершників — нудна річ… хоча вирощувати виводок драконів, напевно, досить цікаво. Але ні, на цей час ми із Солембумом залишимося в Алагезії. Крім того, кілька наступних років я й справді хочу наглядати за Елвою, навіть якщо не зможу робити це особисто.
— Хіба тобі ще не набридли всілякі пригоди?
— Ніколи такого не буде. Вони надають смак життю, — Анжела підняла свій майже завершений капелюх. — Як він тобі, подобається?
— Він гарний. Чудово виглядає. А що означають руни?
— Раксакорі?.. А, не звертай уваги. Це все одно не матиме для тебе жодного значення. Щасливої подорожі тобі й Сапфірі, Ерагоне! І не забувай наглядати за щипавками й дикими хом’яками! Жорстокі тварини ці дикі хом’яки.
Вершник посміхнувся, хоча й не мав наміру того робити:
— Щасливої подорожі й тобі також, і тобі, Солембуме!
Кіт-перевертень знову розплющив одне око:
«Щасливої подорожі, Убивце Короля!»
* * *
Ерагон нарешті вийшов з будівлі й попрямував через місто, аж поки не дійшов до будинку, де тепер мешкав Джоуд зі своєю дружиною Геленою. Це був величний будинок з високими стінами, чималим садом і слугами, які заклякли в поклоні біля входу. Гелена почувалася дуже добре. Забезпечуючи спершу варденів, а тепер усе королівство Насуади надзвичайно потрібними припасами, вона швидко побудувала торгівельну компанію значно більшу за ту, що її Джоуд тримав колись у Тейрмі.
Ерагон застав Джоуда, коли той умивався, готуючись до вечері. Вершник чемно подякував за пропозицію повечеряти з ними разом, але відмовився, бо заскочив усього на кілька хвилин. Потім він повідомив Джоуда про те, що невдовзі покидає Алагезію. Спершу Джоуд був і здивований, і засмучений, але зрештою він погодився, що Ерагонові й Сапфірі таки треба залишити країну разом з іншими драконами. Тоді Вершник спитав, чи не хотів би Джоуд супроводжувати їх.
— Це дуже спокусливо для мене, — трохи подумавши, відповів Джоуд. — Але моє місце тут. У мене є моя робота, а Гелена вперше за тривалий час, здається, щаслива. Ілірея стала нам рідною домівкою, і ніхто з нас не хоче покидати її й знову переїжджати бозна-куди.
Ерагон кивнув.
— Але ти… ти маєш намір їхати туди, де мало хто з драконів і Вершників коли-небудь бував. Скажи мені: ти знаєш, що лежить на сході? Чи є там іще одне море?
— Є, якщо проїхати досить далеко.
— А до того?
Ерагон знизав плечима:
— Здебільшого порожні землі. Принаймні так мені казали Елдунарі, а в мене немає причин думати, що бодай щось змінилося там за минулі століття.
Джоуд підійшов до Ерагона майже впритул і понизив голос:
— Оскільки ти від’їжджаєш… Я скажу тобі це… Пам’ятаєш, я казав тобі колись про «Аркаена» — орден, присвячений збереженню знання по всій Алагезії?
Ерагон ствердно кивнув:
— Так, ти казав, що Геслант належав до нього.
— І я також, — сором’язливо мовив Джоуд і провів рукою по волоссю, піймавши на собі здивований погляд Вершника. — Я приєднався до них багато років тому, іще коли був молодий… Я надавав їм інформацію й рукописи впродовж багатьох років, а вони, у свою чергу, допомагали мені… Я гадаю, що тобі треба це знати. Бром був єдиною людиною, якій я розповів про це.
— Навіть Гелена не знає?
— Навіть вона… Так чи інакше, коли я закінчу писати свій звіт про тебе й Сапфіру та про піднесення варденів, я відішлю його до монастиря на Хребті, і він буде включений у вигляді нових розділів до «Доміа абр Вірда». Твою історію ніколи не забудуть, Ерагоне. Принаймні це я можу обіцяти тобі напевно.
Ерагонові дивно було чути все це.
— Дякую тобі,— тільки й сказав він і потис Джоудові руку.
— І я тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.
* * *
Після цього Ерагон вирушив назад до зали, де вони жили разом із Сапфірою і де на нього вже чекали Роран та Катріна, щоб повечеряти разом.
За вечерею вони розмовляли здебільшого про Арію й Фірнена. Ерагон не хотів починати розмову про свій від’їзд, аж поки з їжею не було покінчено й усі троє не пішли в кімнату, вікна якої виходили на двір, де, дрімаючи, лежали Сапфіра та Фірнен. Там вони сиділи, пили вино та чай і дивилися, як сонце спускалося до далекого обрію.
Пройшло
