Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

— Можна й так сказати, — відповів Ерагон, скоса поглядаючи на різний люд, що стояв поблизу. Потім юнак притишив голос: — Насуадо, нам треба поговорити з тобою наодинці. Це дуже важливо.

— Гаразд, — Насуада роззирнулась довкруж і показала на якийсь покинутий будинок: — Ходімо туди.

Двоє з охоронців Насуади, Нічних Яструбів, побігли вперед, щоб обшукати приміщення. За кілька хвилин вони вже вискочили з дверей назад і вклонилися Насуаді:

— Він порожній, пані.

— Добре. Дякую вам, — вона спішилась, подала повіддя одному з тих, хто був у її почті, а сама пішла всередину. Ерагон і Арія рушили за нею.

Разом вони йшли коридорами покинутого будинку, аж доки не знайшли підходящої кімнати. Це була кухня з чималим вікном, куди Сапфіра могла просунути голову. Ерагон відчинив його, і Сапфіра поклала голову на дерев'яне підвіконня, її дихання сповнило кухню запахом горілого м'яса.

— Тепер ми можемо спокійно поговорити, — сказала Арія після того, як наклала закляття, які не дозволили б нікому підслухати їхню розмову.

Насуада потерла руки й чомусь здригнулася.

— То про що ти хотів побалакати, Ерагоне? — спитала вона.

Ерагон важко зітхнув — йому було дуже боляче розповідати про долю Оромиса й Глаедра.

— Насуадо… — спроквола почав він. — Ми із Сапфірою були не самі… Ще один дракон і ще один Вершник боролися проти Галбаторікса.

— Я знаю про це, — з посмішкою відповіла Насуада. — Це було одне-єдине пояснення, яке все ставило на свої місця… То були ваші вчителі в Елесмері, чи не так?

«Були, — скрушно мовила Сапфіра, — але тепер їх більше нема…»

— Більше нема?..

Ерагон стиснув зуби й похитав головою. Сльози затуманили йому очі:

— Сьогодні вранці вони загинули в Джиліді. Галбаторікс використав Торнака й Мертага, щоб убити їх. Я сам чув, як він розмовляв із ними через Мертага.

Посмішка враз зійшла з обличчя Насуади. Тепер воно стало якимось порожнім і похмурим. Вона повільно сіла на найближчий стілець. Запанувала тривала мовчанка. Нарешті Насуада поворухнулась:

— А ви впевнені, що вони загинули?

— Так.

Краєм рукава Насуада витерла очі:

— Розкажи мені про них, Ерагоне… Будь ласка.

І Вершник почав розповідати сумну історію про Оромиса й Глаедра. Він розказав, як вони вижили після занепаду Вершників, як вирішили сховатись у ельфів. Ерагон розповів, якими вони були та як добре було в них навчатися. Серце Вершника ледь не луснуло від болю, коли він пригадав ті довгі дні, які провів разом з Оромисом на скелі Тельнаєр, а ще те, як багато зробив цей ельф для нього й Сапфіри. Коли ж Ерагон почав розповідь про їхній останній бій у Джиліді, Сапфіра підвела голову й знову почала жалібно й протяжно стогнати. Нарешті історія добігла кінця.

— Як би мені хотілося, — важко зітхнула Насуада, — стрітися з Оромисом і Глаедром… Та, на жаль, цього ніколи не буде… Але, Ерагоне… Ти сказав, що чув, як Галбаторікс говорив із ними… Хіба це можливо?

— Я теж хотіла б це знати, — сказала Арія.

Ерагон покрутив головою, шукаючи чого-небудь попити, але в кухні не було ані води, ані вина. Тоді він прокашлявся й почав розповідати про їхню останню подорож до Елесмери. Сапфіра інколи щось вставляла, та здебільшого говорив Вершник. Спочатку він розказав про своїх батьків, потім про те, як під деревом Меноа було знайдено яскравий метал, про те, як із нього викували Брізінгр, про відвідини Слоуна. А насамкінець він розповів Арії й Насуаді про серце сердець дракона.

— Ну що ж, — сказала Насуада. Вона встала й пройшлася по кухні туди-сюди. — Отже, ти син Брома, а Галбаторікс живиться душами драконів, чиї тіла загинули. Це аж надто багато, щоб зрозуміти… — вона знову потерла руки. — Принаймні тепер ми знаємо справжнє джерело влади Галбаторікса.

Тим часом Арія стояла непорушно, затамувавши подих. Усе її єство немов завмерло.

— Дракони все ще живі, — прошепотіла вона, молитовно склавши долоні біля грудей. — Вони все ще живі через багато-багато років. Ох, якби ми тільки могли розповісти про це всьому моєму народу. Як би вони раділи! І яким жахливим був би їхній гнів, коли б вони почули про поневолення Елдунарі! Тоді ми всі побігли б прямо до Урубейна й не зупинились би доти, доки не звільнили б серце з-під влади Галбаторікса. І байдуже, скільки б нас при тому загинуло!

«Але ж ми не можемо їм про це розповісти», — сказала Сапфіра.

— Звісно, — відповіла Арія й опустила очі. — Не можемо. Але як 6и я хотіла, щоб було можна!

Насуада глянула на ельфійку:

— Не ображайся, будь ласка, та мені дивно, що твоя мати Ісланзаді не вважала за потрібне розказати про це нам. Якби ми це знали…

— Я згодна, — не дала їй закінчити Арія, враз спохмурнівши. — На Палаючій рівнині Мертаг легко переміг би нас обох, — вона показала на Ерагона й Сапфіру, — адже ви не не знали, що Галбаторікс може дати йому Елдунарі… Якби не сумління Мертага, то зараз ви обоє були б ув'язнені Галбаторіксом. Мабуть, в Оромиса, Глаедра та моєї матері були якісь поважні причини тримати Елдунарі в секреті, але їхня мовчанка ледь не занапастила нас. Я поговорю про це з матір'ю, коли зустрінуся з нею наступного разу.

Насуада знову пройшлася кімнатою:

— Ти розказав мені багато такого, над чим я маю подумати, Ерагоне… — вона постукала по підлозі носком чобота. — Уперше за всю історію варденів ми знаємо, як убити Галбаторікса, і це може принести нам успіх. Якщо ми зможемо відокремити його від тих сердець, то він утратить більшу частину своєї сили, а тоді ви та інші чарівники зможете перемогти його.

— Звісно. Але як же нам відокремити його від сердець? — спитав Ерагон.

Насуада знизала плечима:

— Не знаю, але я впевнена, що це можливо. І ми повинні знайти спосіб. Відтепер ніщо не має для нас більшого значення.

Ерагон відчув на собі пильний погляд Арії.

Трохи збентежений, він повернувся до неї.

— Знаєш, — сказала ельфійка, — мені завжди було цікаво, чому яйце Сапфіри з'явилося саме перед тобою, а не деінде. Я думала, що це звичайний збіг обставин. Принаймні в мене не було якогось іншого пояснення. І тільки тепер я зрозуміла, хоч могла б здогадатися й раніше… Звісно, я не знала Брома дуже близько, та неважко було помітити, що у вас із ним є чимало спільного…

— Справді?

— Ти маєш пишатися тим, що можеш називати Брома своїм батьком, — мовила Насуада. — Це була справді видатна людина. Якби не він,