Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

обліпив неіснуючу руку, холод жваво пробіг передпліччям, плюючи мурашками, що розповзалися на всі боки, за ліктем трохи затримався і вже без поспіху поповз далі; Марта спробувала ворухнутися і з жахом відчула, що третя рука не слухається її — жінка скрикнула, рвонулася… і відчула, що вільна.

Примара реготала.

Схожий на місяць-повню диск його обличчя вкрився темними плямами, що склалися у вискалений рот, і Марта, пройнята дрожем, але неспроможна відвернутися, судомно намацала в собі украдену в танцюючої тіні думку.

Жінка спробувала оговтатися й дати краденому стати своїм.

„Убивця! — майнуло в голові. — Михал — убивця!..“

Майже відразу до Марти дійшло: це і є те, що вдалося взяти в мертвого князенка!

— Ну і що?! — істерично вигукнула вона, звертаючись до примари, яка все ще реготала. — Ну і що?! Звичайно, убивця! — адже він убив тебе… Згинь, пропади!..

Примара реготала.

„Михал — убивця!“ — реготала вона, і в її реготі чаїлося нелюдське глузування, неначе тінь щось замовчувала, і це „щось“ давало мертвому невимовне задоволення.

Убивця-я-я…

Затинаючись, Марта кинулася нагору по кручі.

…Коли вона вбігла в монастирський двір, навіть не встигнувши здивуватися з того, що ворота й досі незамкнені, юрба ченців, які схвильовано перемовлялися, поспішно розступилася й пропустила Марту до кола.

Абат Ян, воєвода Михал і одновухий Джош стояли над пораненим чоловіком.

Марта вже бачила цю людину.

То був один з Михалових гайдуків.

- Їх було п’ятеро? — гнівно запитував воєвода. — ВСЬОГО п’ятеро?!

Гайдук мовчки сидів на землі та тримався за похапки замотане коліно.

— На Беатину карету напали, — отець Ян повернувся до Марти, однією рукою заспокійливо торкнувши розлюченого брата за лікоть. — Розбійники, на півдорозі від нас до Тиньця. Беату повели до лісу, одного гайдука зарубали, а цього… цього відправили сюди.

— Розбійники? — Марта нічого не розуміла. — Вони вимагають викуп?

— Ні. Їхній отаман велів переказати, що його звуть Мардула, син Мардули, і що полоненій жінці до пори до часу нічого не загрожує. Просто він хоче впевнитися, що вбивця Самуїла-баци з’явиться у Шафляри — не на сороковини, то по дружину — і там заплатить Мардулі все, що належить.

„Убивця!“ — глузував біля річки танцюючий мрець…

— Я не вбивав батька, — воєвода Райцеж дивився на Марту спідлоба, болісно зсунувши брови над переніссям. — Я не вбивав батька, Марто! Це неправда!

І знову повернувся до пораненого:

- Їх було п’ятеро! П’ятеро проти вас двох!

— Прости, пане воєводо, — глухо шепотів гайдук, дивлячись у землю. — Прости… Але той, що стояв поруч з отаманом… Худий такий, весь у чорному… На голові берет із півнячим пером…

Гайдук зібрався на силі й закінчив:

— Він не людина, пане воєводо! Святий отче, скажіть йому: то не людина! Повірте мені, я кажу правду!

Марта схилилася над пораненим і поклала долоню йому на плече.

— Я вірю тобі, - сказала вона. — То справді не людина.

Джош задер морду до байдужого місячного серпика й безнадійно завив.

Немов у відповідь йому від недалекого лісу почулося переможне вовче виття.

Великий здрайця

Я не пам’ятаю, ким я був — я знаю, ким я став.

Іноді скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою, я чіпляю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, що дивлюся сам на себе.

Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.

Я це роблю рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою — але й перестати бути собою я теж не можу.

Люди називають мене дияволом.

„Геть, Сатано!“ — кажуть мені люди, і я регочу, зникаючи: по-перше, я не Сатана й ніколи ним не буду; по-друге, я не можу піти назавжди, навіть якщо мене проганяють.

Я лише зникаю.

На якийсь час.

І подумки дякую тим, хто мене прогнав, — бо мить небуття для того, ким я став, стократ блаженніша за існування.

Люди називають мене Князем Тьми.

Я не князь.

Я — закріпачений Тьмою.

Я споживаю Пекельний хліб в поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись настараю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.

Дозволять не бути.

Мені хочеться вірити, що надія вмирає останньою.

Іноді я дивлюся на ще одного дурня, котрий метушливо вмочає перо у власну кров і підписує зі мною угоду, — у цю мить я чую його жалюгідні думки.

Насправді, звичайно, я не чую їх, але все це таке одноманітне…

„Зараз я одержу те, що хотів, — ковтаючи липку слину, мріє цей хробак — я насолоджуся бажаним, а потім я служитиму моєму хазяїну вірою й правдою, я доведу йому свою відданість і старанність — а після смерті він зробить мене схожим на себе, щоб у пеклі ми разом мучили дурних грішників, які не спромоглися вчасно продати душу кому слід. О, яким я буду великим!..“

Я глузую, а він думає, що я тішуся, здобувши його миршавеньку душу.

Він має рацію.

Я тішуся.

Якщо він досягне бажаного й стане схожий на мене — він теж радітиме, коли кубушка