Із праху посталі - Рей Бредбері
— Усі ми живемо в коконах, кожен у власному, — якось сказала вона. — Я зовсім не показна. Але одного дня я покину свій кокон і розправлю крила, такі ж самі прекрасні, як і твої.
— Ти вже давно його покинула, — сказав він.
Вона замислилась і погодилася:
— Твоя правда… і я навіть знаю, коли це трапилося. Тоді, коли у лісових хащах я шукала корову, а знайшла намет!
Вони обоє розсміялися. І в такі моменти її прихована краса проривалась із миршавої оболонки, як осяяний меч, що вихоплюється із піхов.
Що ж до дітей, які залишилися без батька, — трьох хлопчиків і дівчинки, то в них було стільки енергії, що часом здавалося — вони теж із крилатих. У спекотні літні дні вони вискакували, як гриби, просили дядька Ейнара посидіти з ними під яблунею, обмахуючи їх прохолодними крилами і розповідаючи дивовижні, осяяні зорями казки про юність і його небесні подорожі. Тож він оповідав їм про вітри й острови хмар, про те, як тане у роті зірка чи яке смаковите високогірне повітря, і про те, як бути камінчиком, що летить сторчголов з Евересту, а в останню мить, майже торкнувшись вічних снігів, розквітає зеленою квіткою, розправивши крила, немов пелюстки.
Отаким було його сімейне життя.
І сьогодні сидить дядько Ейнар під тим самим деревом, понурий і злий. Не тому, що йому так подобається, а тому, що навіть через стільки літ його нічне надчуття так і не повернулося до нього. Тож він і сидить у скорботі, наче літній зелений парасоль, покинутий, забутий наприкінці сезону безтурботними відпочивальниками, котрі раніше шукали прихистку в його затінку. Невже йому судилося довіку отут нидіти, боятися злетіти? Невже він приречений лише слугувати сушкою для прання дружині чи віялом для дітей у спекотний серпневий день? О боги! Тільки вдумайтесь!
Єдиною його роботою завше було виконувати доручення Сім’ї, літаючи швидше від урагану, стрімкіше від телеграфу. Він бумерангом проносився над пагорбами і долинами, а приземлявся, як пух.
А тепер? Як гірко! Крила здригнулися за його спиною.
— Татусю, обмахни нас крильцями, — сказала його маленька донечка.
Діти стояли, дивлячись на його похмуре обличчя.
— Ні, — відповів він.
— Помахай крильми, тату, — попросив названий син.
— День сьогодні прохолодний, скоро піде дощ, — відказав дядько Ейнар.
— Дме вітерець, таточку. І вітерець забирає хмарки, — сказав другий, найменшенький синочок.
— Підеш подивитися на нас, тату?
— Ану давайте біжіть пограйтеся, — сказав Ейнар. — Дайте таткові подумати!
Він знову думав про старі добрі небеса, нічні небеса, хмарні небеса, про усілякі небеса, які тільки можуть бути. Невже його доля тепер валандатися над пасовищами, боячись, що хто-небудь побачить, як він ламає крило об силосну вежу або врізається у живопліт? Тьфу!
— Татусю, ходи подивишся на нас! — покликала дівчинка.
— Ми йдемо на пагорб, — сказав один хлопчик. — І там будуть діти з міста.
Дядько Ейнар похрустів кісточками пальців.
— А що за пагорб?
— Та ж Пагорб Повітряних Зміїв, звичайно! — закричали вони хором.
Тепер він поглянув на них.
Кожен із них тримав великого паперового змія, їхні обличчя вкрилися потом, а личка аж світилися захватом. У своїх маленьких пальчиках вони тримали клубочки білих мотузок. А з червоних, блакитних, жовтих і зелених зміїв звисали хвости із бавовняних і шовкових стрічок.
— Ми будемо запускати наших зміїв! Ходімо, подивишся?
— Ні, — відповів він. — Мене хтось побачить.
— Ти можеш заховатися в лісі та дивитися звідти. Нам дуже хочеться, щоб ти подивився.
— На повітряних зміїв? — здивувався Ейнар.
— Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!
— Звідки ви знаєте?
— Ти — наш тато, — знову вигукнули вони хором, — саме тому і знаємо!
Він уважно подивився на кожного з дітей.
— Свято повітряних зміїв, кажете?
— Так, тату!
— І я виграю! — закричала донечка.
— Ні, я! — заперечили хлопці. — Я, я!
— Хай йому всячина! — вигукнув дядько Ейнар, підстрибнувши високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Дітки! Дітки, я дуже-дуже люблю вас!
— Що? Тату, що трапилося? — Діти відступили.
— Нічого! — проспівав Ейнар. Він щонайширше випростав свої крила, зібрався з духом. Бумммц! Крила вдарили, наче барабанні тарілки! Від сильного вихору діти попадали на землю. — Дійшло! До мене дійшло! Я знову вільний! Наче іскра в комині! Наче пір’їна на вітрі! Брунілло! — Ейнар позирнув на дім, звідки на поклик з’явилася його дружина. — Я вільний! — закричав він, звівшись навшпиньки, розчервонілий, високий. — Чуєш? Мені не потрібна ніч! Тепер я можу літати вдень! Мені не потрібна ніч! Я літатиму кожного дня, будь-якого дня, віднині й довіку! І ніхто не помітить мене, і ніхто не підстрелить, і, і… Але ж, Господи, я гаю час на балачки! Поглянь!
І поки всі рідні зачудовано на нього дивилися, він відірвав першому-ліпшому змієві хвоста, прив’язав його собі ззаду до пояса, схопив мотузку, один її кінець затиснув у зубах, а інший тицьнув комусь із дітей, і шугонув високо-високо у небеса, в обійми вітру!
Через галявини, поміж ферми, попускаючи мотузок у світле денне небо, торжествуючи і спотикаючись, бігли його донечка і синочки, а Брунілла стояла на ґанку, посміхалась і махала рукою, знаючи, що відтепер її сім’я буде бігати і навіть літати від радості.
Щойно діти добралися до Пагорба Повітряних Зміїв, як усі троє зупинились, тримаючи мотузку нетерплячими та завзятими пальцями, і кожен намагався посмикати, підтягнути, скерувати змія.
Уся міська дітлашня теж прибігла зі своїми паперовими зміями, щоби запустити їх із вітром.
І тут вони побачили велетенського зеленого змія, що ширяв і пірнав у небесах, і навперебій закричали:
— Ого, який змій! Ого-го-го! Якби тільки в мене був таких! Який змій! Де ви його взяли?
— Наш тато зробив! — хором вигукнули шляхетна донька і двоє чудових синів, і тріумфально смикнули мотузку, так що зумкотливий, грімкий змій у небесах пірнув та злинув ще вище й завис упоперек хмари великим магічним знаком оклику!
Розділ 16
Шептуни
Список був довгим, а потреби — очевидними.
Потреби виявлялися в різних формах і виразах. Із плоті й крові, швидкоплинних настроїв, що ледве відчувались у повітрі, в
