Крабат - Відфрід Пройслер
Крабат і Вітко кивнули головами.
— Ага, вам треба знати ще дещо. Капелюш — чаклун, можливо, найбільший у Лужиці. А це вже про щось говорить. Куди нам до нього! Він знає Чаклунську книгу від палітурки до палітурки на зубок. Незважаючи на це, Капелюш як був, так і залишився простим мірошниченком. Стати Майстром — не мав охоти. Або, скажімо, суддею чи придворним радником, та й це йому було ні до чого. Просто не хотів — і край. А чому не хотів? Бо вважав себе вільною птахою і нею хотів лишитися. Влітку він мандрував од млина до млина. Якого уподобає, там і найметься. Тільки щоб нікого над ним і нікого під ним — це стало для нього правилом. Ще б пак! Знайти б собі таке місце, чорт забирай!
Мірошниченки схвально загули. Жити так, як Капелюш, закортіло кожному — сам собі пан, не танцюєш під чужу дудку! А вони ж сьогодні знову присяглися Майстрові, і це була присяга на цілий рік млинової неволі…
— Не зволікай, розповідай, Андруше! — вигукнув Ганцо.
— Ти маєш рацію, брате! Я й справді задовго мнуся. Та влийте-но мені ще трохи вина, і слухайте…
Як я вже казав, Капелюш тоді навідався у Шляйфе, до тамтешнього мірошника, а той був скнара несусвітній. Із хліба масло вичавлював, а із супу сіль випарював. Мірошниченків постійно лаяв, бо ті, бачте, в його млині довго не витримують. Та й як їм витримати було, коли роботи — не переробити, а харчу — на комариний скік. Хто ж стерпить?
І ось прийшов Капелюш до того мірошника найматися.
— Хоч зараз ставай до роботи! — зрадів той.
Звичайно, він мусив би помітити, хто перед ним, адже найманець був у гостроверхому капелюсі, а в лівому вусі мав золоту сережку.
Але в тому-то й річ, що Капелюша пізнавали не відразу — з першої зустрічі, а по якімсь часі. Не став винятком і мірошник із Шляйфе; він найняв Капелюша аж на три тижні.
На той час у млині служили два мірошниченки й учень. Усі троє були худі, як тріска, з набряклими ногами, бо пили забагато води. Мірошник не скупився на воду, її тут хоч залийся. Він над харчами трясся. Хліб їли мірошниченки зрідка, а кашу ще рідше, про м'ясо й сало годі було й казати. Інколи їм перепадало по грудочці сиру й півоселедця. Зате й працювали вони, як мокре горить. А піти від мірошника було їм ніяк: позичили в нього трохи грошей, давши боргову розписку.
Якийсь час Капелюш придивлявся до всього. Чув, як щовечора перед сном скиглить із голоду учень. Бачив присохлі до спини животи мірошниченків, коли ті вранці вмивалися біля колодязя.
Одного разу, коли всі сиділи за обіднім столом, а млин працював — хлопці щойно засипали у ківш пшеницю, до наймитської ввійшов мірошник. Наймити, нахнюпившись, сьорбали голу юшку, в якій плавали листочки кропиви та кілька зернин кмину. За такої нагоди Капелюш і вирішив провчити мірошника.
— Гей, майстре! Я тут уже два тижні наглядаю, як ти годуєш своїх людей. Жалюгідно! Скуштуй сам!
Мірошник удав, що не розчув. Показав пальцями на вуха, мовляв, шум заважає, похитав головою, посміхнувся глузливо.
Але йому той посміх ураз як вітром здуло. Капелюш із розмаху хряпнув долонею по столу — і млин зупинився. Ні шуму, ні гуркоту! Тільки дзюрчання води в лотоці поволі вщухало. Оговтавшись від наглого переляку, мірошник зарепетував:
— Мерщій! Ворушіться! — Ти, — він показав на учня, — закриєш шлюз. А ми всі гайда у млин! З'ясуємо, чому він став. Нумо, підводьтесь!
— Не гарячкуй! — дуже спокійно мовив Капелюш. Тепер на його обличчі з'явилася глузлива посмішка.
— Чому?
— Млин зупинив я.
— Ти-и-и…
— Я! Я — Капелюш!
Промінь сонця, мов навмисне, пробився крізь віконце наймитської, золота сережка зблиснула в його вусі.
— Ти — Капелюш?
Мірошникові враз підкосилися ноги. Він добре знав, як обходиться Капелюш із тими господарями, котрі морять своїх наймитів голодом. І як він, на лихо, не розпізнав його, коли наймав? Наче він осліп на ці два тижні!
Капелюш звелів йому принести папір і чорнило. Повернувшись, мірошник почав записувати те, що диктував Капелюш:
«Кожному мірошниченкові й учневі видавати по фунту хліба щоденно. На сніданок — густа ситна каша, вівсяна, перлова або пшенична, зварена на молоці. У неділю й на свята — з цукром. Двічі на тиждень — обід з м'ясом і овочами, щоби кожен міг наїстися досхочу. В інші дні — горох чи боби з солониною, чи локшина підсмажена або якась інша страва, смачна, ситна, з приправами і вволю…»
Мірошник списав уже цілий аркуш, не випустив анінайменшої дрібнички з майбутнього меню для своїх наймитів.
— А зараз підпиши! — наказав Капелюш, коли скупердяга підвів голову. — І присягнися, що виконуватимеш усе, що написав.
Мірошник розумів, що вибору в нього немає. Підписав і присягнувся.
Тільки після цього Капелюш, знову хряпнувши долонею по столу, зняв чари, і млин знову почав молоти. А списаного й підписаного аркуша він передав одному з наймитів, щоби той пильнував як ока в лобі. Потім звернувся з промовою до мірошника, яку той дуже добре чув, незважаючи на шум:
— Я сподіваюся, що ти зрозумів мене правильно. Ти присягнув. А присяга є присяга. Якщо ти хоч раз коли-небудь її зламаєш, то… — Капелюш грюкнув долонею по столу, і млин став. Мірошника знову пройняв страх. — … у тебе, вже безробітного, настане безперервне свято. І ніхто на світі ні за яку ціну не запустить твій млин. Затям собі це назавжди! — Після цих його слів млин запрацював, а Капелюш помандрував собі далі.
Подейкують, що нині мірошниченкам у Шляйфе живеться добре. Вони одержують усе, що їм було обіцяно, в них більше не пухнуть ноги, вони спокійно засинають, і їх не терзає голод.
Мірошниченки були в захопленні від Андрушевої оповіді.
— Ще! Ще! — загукали вони. — Розкажи ще щось про Капелюша! — Прополощи горло
