Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Я сидів у скверику перед факультетом, чекав своєї черги (сьогодні здобуття проходили ще троє) і сатанів від кожної дрібниці. Справа була в тому, що мій найдорожчий дядечко (щоб він здох, старий козел!) після цілого літа занять з Джерелом відмовився навіть натякнути мені на те, в чому там суть ритуалу. «Якщо ти будеш все знати завчасно, то точно себе зрадиш! Просто запам’ятай: ти повинен утримуватися від застосування сили якнайдовше. Зрозумів? Якнайдовше!!» — от і все, що я зумів з нього витрясти. Тепер мої однолітки готувалися до найважливішого моменту свого життя, постилися і приймали спеціальні конкокти (торкатися яких дядько мені категорично заборонив), а я тупо пітнів, у передчутті неприємностей.
Стрілка сонячного годинника підібралася до помітки полудня, коли на доріжці з’явився той хлопчина, який мав проходити ритуал переді мною (імені я його я не знав — чорні, взагалі, рідко знайомляться між собою). Новоспечений маг похмуро глипнув на мене і, нічого не кажучи, погріб далі в бік головного корпусу.
Я — наступний.
Де знаходиться факультет чорної магії, швидко вивчають всі студенти (це таке місце, куди вечорами краще не приходити). Новачки часто помилково вважають, що це господарська прибудова — на фоні головного корпусу, з його високими стрілчастими вікнами і різнобарвними переливами дорогоцінної мозаїки, проста триповерхова коробка «а-ля Юдоль Приречених» виглядає дико. Керівництво Університету систематично піднімає питання про перенесення факультету на нову територію (міська адміністрація просто марить цею ідеєю), але справа не іде — щоби створити таку установу з нуля потрібна якась неосяжна сума грошей. Сіль питання в тому, що монструозна споруда є в першу чергу унікальною магічною конструкцією, здатною втримати в собі наслідки фатальних студентських помилок; і цю свою функцію вона виконує регулярно (згідно тої самої статистики, два відсотки чорних магів гинуть в процесі навчання). Але сьогодні жителі міста могли спати спокійно — на весь тиждень корпус було віддано в розпорядження новачків.
Перед під’їздом розстелили чорну килимову доріжку, на стінах вивісили полотнища з мудрими цитатами прославлених бойових магів (уявіть собі, бойові маги вміли висловлюватися цензурно!), а на даху, принаджені магічними еманаціями, рядком сиділи круки (супутники мору і битв). В залі корпусу мене очікували проректор та інструктор з двома асистентами, а представники влади — той самий поліцейський-гоблін і незнайомий мені чорний маг в уніформі — просто виказували мовчазну присутність. Все, як можна було очікувати.
— Ви все-таки вирішили пройти посвяту, — містер Даркон виглядав трохи засмученим.
До випадку в поліцейському відділку я ще обдумував це питання, але тепер викаблучуватися не було сенсу.
— Я не збираюся кидати алхімію.
— Всі так кажуть.
Інструктор ввічливо кашлянув:
— Якщо ви усвідомлюєте супутні ризики при Здобутті Сили, прошу підписати!
Це була угода про відмову від претензій — університет зобов’язується зробити все можливе для успішного проведення ритуалу, але за отримана при цьому каліцтва відповідальності не несе. А перед цим було власноручно (і без помарок) написано заяву, лист від найближчих родичів (мені ще нема двадцяти одного), довідка про стан здоров’я… У свій час одного переліку необхідних папірчиків було достатньо, щоби відбити у мене охоту бути магом. Ненавиджу бюрократію! Але тепер особливого вибору більше не існувало, і я підписав угоду, не читаючи.
Мене ляснули по плечу, побажали успіху і проводили до великих, оббитих чорною шкірою дверей. Я спробував було вияснити, що далі, але інструктор прямо під час ходи почав виголошувати промову про історичні паралелі і високу відповідальність. Хоч промова за інформативністю нагадувала агукання білого малюка, шкандалити в такий день не хотілося, залишалося чекати, коли він видихнеться.
Одразу за дверима коридор обривався гвинтовими сходами до рівня мінус два поверхи. Що, в цілому, логічно — настільки серйозний ритуал просто зобов’язаний був проводитися в лабораторії вищого захисту, а їх прийнято замуровувати у фундамент. В місцях такого типу я ще ніколи не бував. Уява вимальовувала мені таємний храм, зі смолоскипами і пентаграмами, але життя виявилося набагато прозаїчнішим: за гримливими залізними сходами знаходилася крихітна роздягальня з самотньою лавицею і вішаком для піджаків. Тут мені запропонували передягнутися в ритуальний костюм (таку чорну піжаму), і далі я шльопав кам’яною плиткою уже босий, роблячи вигляд, що такий загартований, тому що чорний маг в дірявих шкарпетках — це навіть не смішно.
Інструктор з видимим зусиллям розчахнув залізні (як у сейфі) двері, ніякого храму за ними не виявилося, так, невелика кімнатка без гострих кутів. На стінах із полірованого срібла грали відблиски від блакитно-білих світильників. Якщо десь і були присутні магічні знаки, в очі вони не кидалися. Один із асистентів ішов спереду, другий підпирав заду, інструктор показував шлях, періодично смикаючи за рукав, чим безумно мене денервував.
Ненавиджу, коли за мене хапаються!
Двері за нашими спинами зачинилися з глухим брязкотом, від якого моє серце тривожно сіпнулося в грудях. Для чого це раптом у нашій ситуації потрібно замикатися?
— … цей важливий для кожного чорного мага день… — монотонно бубонів інструктор.
При цьому він умудрився зманеврувати так, що ціль нашого походу я побачив у найостанніший момент: це був низький залізний стіл з чотирма шкіряними браслетами.
— А може…
Він мовби ненароком узяв мене за руку і почав завалювати спиною на поліровану поверхню. Всі мої інстинкти раптом тривожно завили. Я ринувся до дверей, але мене спритно перехопив другий асистент і поклав на цей довбаний жертовник (а то, що це саме жертовник було ясно, як день).
— Я передумав! Я не хочу!
— Пізно, — повідав інструктор, відсапуючись, — з цеї кімнати ти вийдеш чорним магом або не вийдеш взагалі.
— А-а-а!!!
Прокляття! Стіни-то тут грубі, до того ж — підвал. Я спробував взяти себе в руки (фігурально кажучи, тому що руки мені прищепили десь далеко за головою). Сьогодні переді мною ритуал проходили двоє, і обидва залишилися цілі і живі, одного я навіть бачив. Правда колір обличчя у нього був…
— А що буде-то, що буде?
Асистенти бренькали чимось у кутку, інструктор розглядав мене професійним поглядом хірурга.
— Ти здобудеш Силу.
Я спробував розгледіти, чим вони там займаються, але не зміг, і просто божеволів від цього.
— Але ж нічого такого, так? Нічого такого не буде?
Інструктор зустрівся зі мною поглядом і урочисто виголосив:
— Буде!
— Ви не маєте права!! — я намагався говорити рішуче, але голос дрижав і зривався.
Він нахилився до мене впритул і змовницьки
