Заміж? Не піду! - Енжі Собран

Ізабелла Фетисова

Зелене місто привертало увагу, заворожуюче притягувало себе, нагадуючи казку про обдуреного магістратом Гамельну щуролова. Відчувала себе однією з тих дітей, що зачаровані чарівною флейтою пропали в невідомості. Але гостре відчуття необхідності пройти в ці ворота, нікуди не поділося, не дивлячись на волаючу про небезпеку інтуїцію.

Вхопившись спочатку за руку Ніка, я незабаром випустила її, переживаючи вже за те, що втягую його в щось небезпечне. Але мою руку моментально повернули, і це було так звично, по-родинному, що я мимоволі глянула на наші сплетені долоні та мало не зойкнула від поміченого відкриття.

Зупинилася і почала вивчати чоловічу долоню. Нік теж шоковано зупинився поруч зі мною:

- Ти чого, Бель?

Глянула на нього уважно, вишукуючи знайомі риси на обличчі, але нічого схожого не бачила. Тільки руки – довгі тонкі пальці піаніста, напівкругла акуратна форма нігтів і, як родзинка, трохи зігнуті до безіменного пальця мізинці - медійна клинодактилія *, щоб її.

- Це з народження? - запитала, все так же вивчаючи його долоню.

- Що? - здивувався Трей, а потім, помітивши мій пильний погляд, посміхнувся. - Малятко, у всіх ельфів тонкі руки.

- Ти ельф? - продовжила дивуватися я, поки рука сама тяглася до волосся, щоб відшукати під ними вухо.

- Напівельф, - піймав він мою руку майже в безпосередній близькості від вуха. - Вуха краще не чіпати, вони у ельфів ерогенна зона.

Здригнулася, а й справді. Повернула свою руку до своєї голови тавідсунула пасмо волосся, за яким ховалося ліве вухо.

- Напівкровка, - видихнув Нік. - Ти не говорила, - додав з якимось дивним докором.

- Я не знала. Думала, це вроджена аномалія розвитку, як і мізинці.

Нік зловив мою руку та подивився уважніше. Здригнувся, ніби щойно зробив якесь відкриття. Вивчаюче вп'явся поглядом в моє обличчя, а потім потягнув мене подалі від заманливого міста.

- Ми куди? - здивувалася я такого звернення.

- До палацу. Потрібно терміново дещо уточнити.

- Що саме? - поцікавилася я, зупиняючись біля чорного грифона.

- Бель, - випустив мою руку Нік, куйовдячи своє волосся, - у ельфів не буває дефектів у розвитку. Та й напівкровки народжуються дуже рідко. Тільки якщо рід батька і матері однаковими за силою, інакше успадковується кров найсильнішого.

- Що ти хочеш цим сказати?

- У зв'язку ельф і людина - завжди народиться ельф. Лише через пару поколінь, якщо інші його діти підуть по його стопах, виявляться людські гени та народиться напівкровка.

- Тобто дід ельф, всі інші його нащадки одружуються з людьми, і онук виходить напівкровка? - уточнила я, намагаючись притягнути шкільні завдання в області генетики про домінантне та рецесивне спадкування. Тут мова йшла, швидше за все, про аутосомно-домінантне спадкування.

- Найчастіше прадід, але думку ти зрозуміла вірно. Це вірно для простих людей і зовсім не працює з магами. Їх кров по силі дорівнює ельфійській і напівкровки народжуються вже в першому поколінні.

- Я не розумію, до чого ти ведеш, Нік, - розгублено пробурмотіла я.

- Трей, будь ласка, - скривився він. - Ти вже не гаркавиш.

- Я і не гаркавила, - обурилася я.

- Ну да, а твоє Тлей, Тлеюшка мені наснилося, - пирхнув він, подразнюючи.

Не дочекавшись від мене відповіді, посадив у сідло чорного грифона, сам же влаштувався за моєю спиною, по-хазяйськи притиснувши мене до себе. В черговий раз здивувалася зі своїх відчуттів - не було незручності, мурашок збудження, огиди, навіть внутрішнього протесту. Так ніби він сприймався частиною мене, що має на ось такі обійми всі права.

- Так до чого все сказане тобою, Трей, - відігнала я думки, що збридили не туди.

- До того, що потрібно повернутися і заглянути в книгу народжень. Відшукати твоїх батьків.

- Ти впевнений, що вони з вашого світу?

- Більш того, - похитав головою Трей. - Я навіть здогадуюся, хто вони.

Подальший шлях пройшов в тиші, я не заперечувала. Було багато про що подумати. Про місто. Про впевненості, що увійти ми туди повинні вдвох. Про схожі долоні та про здогаду, що скалкою засіла в голові, але я посилено відганяла її знову і знову. Не хочу сподіватися, а потім розчаровуватися в невиправданих надіях.

Забувши про все, дивилася на пропливають повз мирні невеликі села, поля, ліси, річки, вдивлялася в похмуре небо і перші зірки, намагаючись відшукати знайомі сузір'я. Поки дихання мало не перехопило від захвату сяючого в ночі міста. Світлі теплі вогні будинків, розсипалися ніжними перловими намистинками.

А на віддалі від них, на невеликій скелі, серед темної зелені листя, відокремлений блискучою водною гладдю ріки, височів замок. Кілька високих житлових башт, якого прикрашені крутими чотирьохскатними дахами і численними гостроверхими вежами з бутового каменю, були так тісно приліплені одна до одної, що з першого погляду важко розрізнити, де закінчується одна будівля і починається інша. Всі вежі відрізнялися стилем, будовою, архітектурою і при цьому мали щось спільне, невелику межу, що гармонійно пов'язувала весь замковий комплекс воєдино. Перерахувавши вікна, що світяться, мало не присвиснула від подиву. У найвищій з веж було вісім поверхів, і ще два ряди вікон розташовувалися в даху.