Памела - Лойко Самум

Наразі він не був схожий на вченого, більше на якогось туриста, що кілька тижнів блукає пригодами. Борода трішки ховала його завжди привітливу посмішку, а очі майже ховалися за окулярами. Чоловік був життєрадісним та веселим, любив побути у компанії, але жарти йому ніколи не вдавалися, бо зазвичай вони були про те, що ім’я “Пауль” підходить краще до якогось поета, ніж науковця, та пропонував комусь з друзів обмінятися.

— Ви все ж прекрасні, як і в минулому, теперішньому та й у майбутньому. Я за це готовий навіть закластися, на все дороге що маю, з будь-ким… але для цього, — продовжував Пауль, — мені було б непогано не вилетіти за межі цього торнадо…

Чоловік ще й досі висів у повітрі не маючи змоги нікуди вилетіти, або підлетіти. Однією рукою тримав свій портфель, а іншою — капелюх, що з одного боку був надкушений диким крокодилом в одній з його подорожей.

Мелітта подала Паулю парасольку, аби той схопився за неї. Одна з його вдач — це велика незграбність як для науковця. Перечепитися через свою ногу, або порізатися звітом про нове викриття — неодмінна частина життя Пауля. Люди дивувалися, як він завжди повертається живим та майже цілим зі своїх пригод.

— Й справді неочікувана зустріч. В мене ця вже друга за день…

— У такому випадку сміливо — додайте ще одну, — почувся хлоп’ячий голос з іншого боку.

Навпроти Пауля, вже за столом, сидів хлопчина. Як говорили люди — з емоцій Мелітта має лише байдужість, не дивлячись на те, що в житті не трапилося б, її обличчя залишалося незворушним, що було повною протилежністю Паулю. Тому побачивши юнака, жінка навіть брови здивовано не підняла, а науковець злякався почувши чужий голос та ледь не відпустив парасолю. Те що він не помітив щось перед носом — було цілком у його характері.

Хлопчина був значно молодший за них. Мав довге чорне волосся, що наполовину ховало його обличчя, коли був не в гуморі. Таке ж чорне вбрання можна сказати “висіло” на його худому тілі. Порожні зелені очі дивилися не на Мелітту, або на Пауля, а кудись повз них та навіть повз торнадо. Руки, як і обличчя, були занадто блідими та кістлявими, однією він підтримував голову, а іншою малював на столі якісь каракулі.

Ось і всі друзі були разом. Вони не бачилися майже чотири роки, що у їхньому випадку було насправді не так і багато. 

— Та ні, — сказала Мелітта, — з упевненістю я можу сказати лиш те, що сьогодні найкращий день за всі чотири роки. А я то ще й гадаю чому так речей багато…

— Ти, Ладо, хоч мене й налякав, але за твої зелені очі можна пробачити все на світі! — мовив Пауль.

Ладо давно знав, що Пауль поклав око на його очі, тому дещо побоювався за них. Але хвилювання за своє здоров’я в нього виникало дуже рідко.

Хлопчина нічого не відповів.

— Дивне місце зустрічі, тому розповідайте куди подорожуєте, — промовила Мелітта. — До речі, подорож буде довгою. Чаю?

Пауль, який двома руками тримався за стіл, аби не відлетіти, ввічливо відмовився та хотів вже був розповідати, але його перебили.

— Невже у вас є окріп? — очі Ладо в надії засяяли. — Чи можу я його використати? Маю думку, опіки на моєму тілі приваблять музу і я нарешті знову зможу писати!

Коли у Ладо з’являється нова ідея, в очах загоряється дві яскраві зорі. Це досить захопливо, бо здається саме так виглядає митець, який створює щось неймовірне, але у випадку цього поету — це означає лиш те, що ніхто не здатний вгадати, що він зробить далі.

— Ні, Ладо, вода є лише на чаювання, — заперечила Мелітта та зловила газету яка пролітала поряд, — а заради безпеки — навіть чаю тепер не буде.

Хлопчина награно образився та відвернувся. Ладо був занадто молодим, але вже чудовим поетом. Та те як він писав свої вірші викликало не захоплення, а нерозуміння в інших. А річ у тому, що він щиро вважав, що митець має страждати, аби створити якийсь шедевр. Тому мав вигляд нещасливої людини, хоча це було геть не так. Запитай коли він востаннє спав, то не пам’ятає, а коли хоч щось їв — те саме. Не був би він теж безсмертним, то давно б лежав у могилі. Мелітта з Паулем намагалися його хоч трішки переконати змінити своє ставлення до життя, але коли після цієї розмови “горе поет” написав знову прекрасну поему — припинили.

— Шкода, — озвався знову, — а не знаєте, можливо, десь поблизу якогось горя? Війни, наприклад? Ті страждання мені підійдуть…

— Такий талановитий, але який же дурний! — різко відповіла Мелітта. — Страждай сам скільки захочеш, але людей смертних не чіпай…

— А самі ж то полюбляєте Земні катаклізми! Мої поеми мають краплину страждання, тому я маю знати про що пишу, а ваші картини це торнадо, цунамі та сильні вітри. Ви ж тому й подорожуєте відповідно…

Між Ладо та Меліттою почалася серйозна сварка, що досить рідкісне явище у їх дружбі, і як завжди “голуб миру” в них це добродушний Пауль, який вміло зумів заспокоїти ці дві творчі особистості. 

— Можливо, поговоримо про щось позитивне, — запропонував чоловік, — я, наприклад, стою на порозі нового відкриття, але це таке. Недавно подорожуючи берегом дикої тропічної річки, я зустрів селище… у них просто прекрасні очі! В мене навіть фото є!

Тремтячими пальцями Пауль зняв з шиї фотоапарат та віддав його спочатку Мелітті. Жінка відклала газету та поглянула на фото: