Відьмак. Останнє бажання - Анджей Сапковський

– Сам піду, – повторив незнайомець гучним металевим голосом. – А ви троє – попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.

– Так, пане, – проммимрив стражник, опустивши голову. Рушив до виходу, непевно озираючись. Двійко інших спішно пішли за ним, задкуючи. Незнайомець крокував слідом, ховаючи меча до піхов, а кинджал за халяву. Як проходили вони повз столи, то гості заслоняли лиця полами кубраків.

Велерад, бургомістр Визіма, пошкріб підборіддя й замислився. Не був він ані забобонним, ані боязким, але це не надихало його зостатися сам на сам із біловолосим. Нарешті він наважився.

– Вийдіть, – наказав стражникам. – А ти сідай. Ні, не тут. Отам, подалі, як твоя ласка.

Незнайомець усівся. Не мав він уже ані меча, ані чорного плаща.

– Слухаю, – сказав Велерад, бавлячись важкезним буздиганом[3], що лежав на столі. – Я Велерад, бургомістр Визіма. Що маєш мені сказати, мосьпане розбійнику, перед тим, як підеш до темниці? Троє убитих, спроба накласти прокляття – незле, аж ніяк незле. За такі речі у нас, у Визімі, на палю саджають. Та я людина справедлива, спочатку тебе вислухаю. Кажи.

Рівієць розстебнув кубрак, дістав з-під нього сувій білої козячої шкіри.

– На роздоріжжях, по корчмах прибиваєте, – сказав він тихо. – Правда те, що там пишете?

– А, – буркнув Велерад, дивлячись на витравлені на шкірі руни. – Така, значить, справа. Як я відразу не здогадався? Авжеж, найщиріша правда. Підписано: Фольтест, король, владця Темерії, Понтару й Магакаму. Виходить, правда. Але відозва відозвою, а закон законом. У Визімі я закон та порядок пильную! Людей мордувати не дозволю! Зрозумів?

Рівієць кивнув на знак того, що зрозумів. Велерад гнівно посопів.

– Знак відьмацький маєш?

Незнайомець знову поліз за комір каптану, видобув круглий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні було вибито голову вовка із вишкіреними іклами.

– Ім’я якесь маєш? Можеш будь-яке назвати, не з цікавості запитую, а щоб розмову полегшити.

– Звуся Ґеральтом.

– Та хоч і Ґеральтом. Судячи з вимови – з Рівії?

– З Рівії.

– Так. Знаєш що, Ґеральте? Із тим, – Велерад поплескав долонею по відозві, – із тим – дай собі спокій. То поважна справа. Багацько вже намагалися. То, брате, не те саме, що пару гультяїв захльостати.

– Знаю. Це мій фах, бургомістре. Написано – три тисячі оренів нагороди.

– Три тисячі, – бургомістр закопилив губи. – І принцесу докупи, як люди балакають, хоча милостивий Фольтест того й не дописав.

– У принцесі я не зацікавлений, – сказав спокійно Ґеральт. Сидів, склавши руки на колінах. – Написано – три тисячі.

– Що за часи, – зітхнув бургомістр. – Що за паршиві часи! Ще років двадцять тому хто б і подумав, навіть на п’яну голову, що такі професії будуть? Відьмаки! Мандрівні вбивці василісків! Бродячі різуни драконів та утопців! Ґеральте! У твоєму цеху пиво дозволено пити?

– Дозволено.

Велерад плеснув у долоні.

– Пива! – гукнув. – А ти, Ґеральте, сідай ближче. Бо чого ж то я.

Пиво було холодним і пінистим.

– Паршиві часи настали, – ремствував Велерад далі, сьорбаючи з кухля. – Наплодилося усілякої мерзоти. У Магакамі, у горах, аж роїться від боболаків. У лісах раніше хоч би вовк який вив, а зараз – на тобі: примари, боровики якісь, куди не плюнь – вовкулак чи інша яка зараза. По селах русалки та жалібниці дітей крадуть, на сотні вже рахуємо. Хвороби, про які раніше й не чув ніхто, аж волосся дибки. Ну, а до комплекту ще й оте! – він попхнув сувій шкіри по столу. – Не дивина, Ґеральте, що такий попит на ваші послуги.

– Ця королівська відозва, бургомістре, – підвів голову Ґеральт. – Чи знаєте подробиці?

Велерад відхилився на спинку стільця, сплів руки на череві.

– Подробиці, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших рук, але з достовірних джерел.

– Про те мені, власне, і йдеться.

– От ти уперся. Як знаєш. Слухай. – Велерад ковтнув пива, притишив голос. – Милостивий наш Фольтест, ще королевичем, за правління старого Меделла, свого батька, демонстрував нам, що може утнути, а утнути міг чимало. Ми сподівалися, що із часом те минеться. Але ж швидесенько після коронації, відразу по смерті старого короля, Фольтест самого себе перевершив. Ми аж роти пороззявляли. Коротше: зробив він дитинку своїй рідній сестрі Адді. Адда була від нього молодшою, але завжди вони трималися купи, і ніхто нічого й не підозрював, ну, може, тільки королева… Отож: дивимося, аж тут Адда – нате вам, із таким ото пузом, а Фольтест починає розводитися про шлюб. Із сестрою, уявляєш, Ґеральте? Ситуація диявольськи загострилася, бо Визімір з Новіграда саме вирішив видати за Фольтеста свою Дальку, вислав посольство, аж тут треба тримати короля за руки-ноги, бо той готовий бігти та гнати тих послів утришия. Вдалося, на наше щастя, бо Визімір спересердя випустив би нам тельбухи. Потім, не без допомоги Адди, яка зуміла вплинути на свого братуся, вдалося знеохотити щеня від швидкого шлюбу. Ну а потім Адда народила, у належний час, аякже. А тепер слухай, бо починається. Те, що народилося, бачив небагацько хто, але одна повитуха вискочила з вікна вежі, а у другої потьмарився розум, і вона й досі ходить зателепкувата. Думаю, що виродок був не вельми гожий. Була це дівчинка. Зрештою, вона відразу ж померла, бо ніхто, як мені здається, не поспішив перев’язати пуповини. Адда, на своє щастя, пологів не пережила. А потім, брате, Фольтест укотре вчинив дурню. Виродка треба було відразу спалити або, я знаю, закопати десь на відлюдді, але не ховати у саркофазі у підземеллях палацу.

– Запізно тепер бідкатися. – Ґеральт підвів голову. – У будь-якому разі треба було прикликати когось із Відунів.

– Ти про отих здирників із зірками на капелюхах? А як же! Злетілося їх із десяток, але вже потім, як стало зрозуміло, що у тому саркофазі лежить. І що з нього ночами вилазить. А вилазити почало не відразу, ні. Сім років після поховання була тиша. Аж тут якось уночі – на місяць уповні – крик у палаці, вереск, безлад! Що тут довго говорити, ти на тому знаєшся, та й відозву читав. Немовля у труні підросло, та неабияк, а зуби в нього стали такі, що аж жах. Одним словом – стриґа. Шкодую, що ти трупів тих не бачив. Як я. Тоді обминав би ти Визім стороною.

Ґеральт мовчав.

– У ті часи, – продовжував Велерад,