Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

— Ідеї Ціолковського півстоліття тому звали маренням, — насмішкувато заперечив Гримайло. — А втім, що ми сперечаємося по-пустому. Іване, ви б завітали завтра. Раніше. Щоб не порушувати інструкції будинку відпочинку.

— Залюбки, — сказав Заграва. — До речі, захоплю деякі записи.

— Чудово. Співбесідники будуть. Тут відпочиває професор Сум, біолог. Дуже цікавий учений. Є молоді вчені. Розгориться суперечка.

— Я теж прийду, — продзвенів дитячий голосок з боку Дніпра. Присутні здивовано поглянули в той бік. Що за диво? Веранда опирається на бетонні палі над потоком ріки. Хто б це міг бути?

Гримайло перехилився через бар’єр, схопив когось рукою, витягнув на світло. Здивовані слухачі побачили худеньку десятилітню дівчинку з чорними кісками і блискучими, трохи розкосими очима.

— Ти чого тут?

— Слухаю…

— Як пробралася? Ти ж упадеш у воду!

— Не впаду, — хоробро заявила дівчинка. — А впаду — випливу!

— Де твоя мама? Тобі вже спати пора.

— А я сплю! Вона не знає.

— Ай-я-яй! — посварився пальцем Гримайло. — Хіба ж так можна!

— А ви ж самі порушуєте режим! — засміялася дівчинка. — Я чула, як директор лаяв вас. Ага!

— Що тут скажеш! — розвів руками вчений. — Приперла до стінки.

Присутні засміялися. Дівчинка випручалася з рук Гримайла, шаснула за балюстраду.

— Я й завтра прийду, — почувся її приглушений голосок.

— Така прийде, — розчулено озвався Гримайло. — Ніяка інструкція не втримає.

Наступного ранку на подвір’ї будинку відпочинку був переполох. Зустрічали закордонних гостей. Це був кореспондент газети «Нью-Йорк таймс» Чарлз Нойс і його дружина Елен. Американець винюхував усе до тонкощів: його цікавили і професії відпочиваючих, і вартість будівель, і зарплата прибиральниць, і пейзажі, і освіта самого директора, і харчування.

Лисиця супроводжував гостей, поважно давав пояснення. В кабінеті директора влаштували багатий обід. Нойс пив горілку, шампанське, ґречно відповідав на тости, бажав здоров’я господарям. Після того він гуляв понад берегом, направо і наліво стрекотав кіноапаратом, а потім забажав поговорити з відпочиваючими. Лисиця познайомив його з Гримайлом, який спочивав під кущем лози. Учений привітався, запросив сідати. Американець безцеремонно сів на пісок.

— Ви, здається, академік? Це здорово. Дуже приємне знайомство. Я чув ваше прізвище в Нью-Йорку. Щось зв’язане з проблемою часу і гравітації. Так?

— Ви вгадали, — всміхнувся Гримайло. — У вас чудова пам’ять.

— Професійне, — похвалився Нойс. — Значить, це будинок для вчених, для визначних людей?

— Всякі є, — сказав академік. — У нас нема невизначних. Аби хороша людина була, а хто вона — академік чи слюсар, — це не має значення.

— Так, так, — тонко всміхнувся Нойс. — Це відомі слова. Ну, а чим ви займаєтесь тут?

— Як-то чим? — здивувався Гримайло. — Відпочиваємо! Поправляємось. Гуляємо.

— А як ви дивитесь на міжнародне становище? На перспективи космічних польотів?

— Хм… Як я дивлюсь? Це вже, вибачте, довга розмова. Знаєте що… Коли хочете — залишайтесь до вечора. Ввечері у нас буде розмова на космічні і філософські теми. Послухаєте. Я висловлю і свою думку.

Очі американця заблищали цікавістю.

— Он як? Філософський вечір? Загальні збори? Це заплановано?

Гримайло всміхнувся, не звертаючи уваги на Лисицю, що благально махав руками, сказав:

— Не збори, а дискусія, суперечка. Розумієте?

— Абсолютно вільно? — здивувався Нойс.

— Абсолютно вільно.

— А… як це у вас говориться… Представник згори буде на вечорі?

Гримайло іронічно перезирнувся з Сумом, який прислухався до розмови, покашляв.

— Представник, якщо хочете, у нас буде. Тільки не спеціально, а випадково. Ось він — товариш Лисиця. Але нам він не заважатиме. Ви це хотіли сказати?

— Ні, ні! — розгубився Нойс. — Я просто так. Тоді залюбки залишусь на вечір. Це ж сенсація. Філософський диспут у будинку відпочинку над Дніпром. Елен! Ти згодна?

— Хоч на місяць, — рішуче відповіла американка, радісно посміхаючись. — Під Нью-Йорком не знайдеш такого розкішного місця!

— Тоді до вечора, — попрощався Нойс, підводячись з піску.

— До вечора.

Лисиця повів гостей далі, докірливо оглядаючись па академіка і похитуючи головою.

Як і вчора, гриміла радіола в залі для танців, але танцюючих було мало. Всі інші зібралися на відкритому майданчику. Прийшов біолог Сум — сухенький старий учений, запальний, насмішкуватий. Прийшло троє київських юнаків-аспірантів з різних інститутів — біолог Ананій Шум, фізик Сергій Малина, філософ Петро Носенко. Зацікавився суперечкою і колгоспний агротехнік Корінь — ведмедкуватий, мовчазний чоловік.

Вечір був ясний, зоряний. Здавалося, навіть небо принишкло, зацікавившись дивним зборищем. Здалека долинала пісня. З дверей визирнув директор, усміхнувся, потер пухлі долоні.

— Так що? Може, оберемо президію? Відкриємо, так би мовити?

Почувся сміх. Гримайло махнув рукою.

— Не треба президії. Обійдемося. Так на чому ми зупинилися вчора?

— На житті, — задзвенів голосок за балюстрадою. — Життя на інших планетах.

Гримайло вдоволено засміявся, поглянув туди. У сутінках блищали очі дівчинки. Він витягнув її на майданчик, посадив на коліна.

— Прийшла-таки, кирпата. Як тебе звати?

— Маня! Тільки я