Волонтер - Дмитро Білий

Гоголь полегшено зітхнув:

— Дозвольте повідомити вам, пане Гоголю, що приблизно за місяць до вашого приїзду у відділення нашого банку звернулися два козаки-емігранти… — Якубичек замовк, потім покопирсався у внутрішній кишені піджака й дістав флягу. — Вип’ємо! — натхненно запропонував він.

— Вип’ємо, — підтримав його ініціативу господар, не відводячи очей від планшета. Безперечно, він розумів, що в цей планшет легендарний уссурійський тигр поміститися не може.

Вони випили, і Якубичек продовжив:

— Отож, як виявилося, ці козаки заробляли на життя ловами тигрів, живцем. Ви тигрів у Харбінському зоопарку бачили?

Гоголь заперечно похитав головою.

— На них за ґратами дивитися страшно, а ці козаки блукають маньчжурськими горами й ловлять цих чудовиськ живцем! — Якубичек багатозначно підняв келих угору. — Отож півтора місяці тому до мене в контору прийшов здоровенний козак з рудою бородою, з сережкою у вусі та назвався дивним ім’ям, напевно, литовським — Данилович — і розповів мені історію своїх мисливських пригод. Виявилося, що наприкінці двадцятих років він із… е-е… побратимами почав полювати на уссурійських тигрів. З’ясувавши, що живі тигри коштують дорожче, аніж шкури, ці козаки стали ловити тигрів живцем.

Тут Якубичек пересмикнув плечима й запропонував знову випити. Компаньйони перехилили чарки, і завідувач філією продовжив:

— Одного зловленого тигра вони продали японським негоціантам за ціною 1400 ієн. Негоціанти, зрозуміло, тигра перепродали за 6000 ієн, наваривши 400 відсотків прибутку. Другого разу козаки зловили двох тигрів. Як вони умудрилися це зробити серед маньчжурських хребтів, я не уявляю, хоча, судячи з того, що я бачив у дев’ятнадцятому, ці козаки здатні й не на таке. Але за двох тигрів негоціанти запропонували вже тільки одну тисячу ієн. От Данилович і звернувся до мене в пошуках розумної ціни. Зрозуміло, ми дійшли взаємовигідних умов, хоча я зважився на цю угоду виключно з почуття ветеранського братерства.

Зрозуміло, що далі пішов тост за фронтове братерство.

Господар тим часом продовжував уважно поглядати на таємничий планшет. Якубичек помітив його погляд і простягнув пакунок йому.

— Цей офіцерський планшет козаки-тигролови передали мені, повідомивши, що випадково знайшли його в якійсь печері, що розташована в одному з міжгір’їв Маньчжурського гірського хребта.

Гоголь узяв до рук планшет і розкрив його — усередині був зошит у шкіряній палітурці. Від нього пахло вогкістю, на деяких аркушах записи розпливалися й були укриті темними плямами.

— Я намагався читати, — сумно сказав банкір, — але погано знаю російську граматику, а тут, здається, написано русинською мовою.

— Українською, — машинально поправив Гоголь, перегортаючи злежані сторінки.

— Може, ви знайдете там щось цікаве, — радісно сказав Якубичек, але відразу з тривогою подивився на годинник. — Пане Гоголю, час іти, за кілька хвилин почнеться бенкет.

— Так, неодмінно, — відгукнувся той, зосереджений на записах. — Прошу вас, ідіть, я зараз підійду.

Гість вийшов, а Гоголь сів за стіл, клацнув вимикачем лампи й почав читати. На перших сторінках, що розпливлися від вогкості, рядки неможливо було розібрати, але далі цупкі аркуші зберегли текст майже неторканим.

Якийсь час із нижніх поверхів було чулися звуки бенкету, музики і співу, але доктора Гоголя, здавалося, цілком поглинули записи в зошиті. Опівночі настала тиша. Інспектор піднявся, побачив залишену Якубичеком флягу, побовтав її, вилив залишки коньяку в чарку й залпом випив, потім підійшов до вікна. На вулиці продовжував іти сніг, але від недавнього зачарування не залишилося вже нічого.

Гоголь знову сів за стіл і заглибився в читання. Дійшовши до середини зошита, він знову розкрив першу сторінку й почав читати спочатку…

Маньчжурія, літо, 1925 рік

…Я вже давно зрозумів, що час має прямий зв’язок з певною територією. Час пливе над землею, наче ріка і, залежно від підводних каменів, мілин, ширини берегів чи глибин донних ям, може вирувати, пінитися, кружляти у вирах або текти рівно і спокійно. Є ландшафти, що змушують час нестися навскач, нестямно прискорювати свій біг і миттєво пролітати, а є такі місця на землі, що втягують у себе час, і він майже завмирає, розтікаючись нудною тягучою масою, а то й зовсім зупиняється.

За своє життя мені довелося побачити багато земель, і відчути різну швидкість норовливого, і так прив’язаного до краю, часу, але ніколи я не відчував, що він зупинився. Тільки тепер, за той день чи два, чи тиждень, чи вічність, поки наш потяг тягся в глибину маньчжурської пустелі, мене не покидала думка про те, що час стоїть на місці. Як тільки потяг, пихкаючи, проскочив передмістя Харбіна, як тільки останні фанзи зникли жовтими крапками вдалині й коли ми виїхали на рівнину — тоді час зупинився. І навіть не тому, що рівнина була тьмяною й одноманітною. Швидше за все тому, що часу просто нічого тут було робити, а може він боявся потрапляти сюди, щоб не опинитися навічно в полоні цієї сіро-жовтої пустки. Відчуття відсутності часу звалилось на мене раптово, як зволюється вночі розвідник з ножем у руці на вартового, що задрімав. Мовчки дивився у вікно вагона, і здавалося, що наш потяг стоїть на місці, так само, як і застигле сонце, а з його боків повільно, з лиховісним скреготом обертається одноманітна нескінченна пустеля… Іноді це почуття було нестерпним і охоплювала божевільна думка, що в мене немає ні минулого, ні сьогодення, що все життя їду в цьому напіврозбитому вагоні пустелею, а все інше — дитинство, юність, навчання, любов, війни, що мені довелося пережити, — усього лише безглузді уривки сновидінь.

Навіть станції біля якихось міст, що раптово виникали на рівнині, немов примари, і де зрідка зупинявся наш потяг, і юрби пасажирів на перонах анітрохи не дисонували з цим позбавленим часу простором, навіть якимось дивним чином підсилювали відчуття нереальності того, що відбувається.

Не знаю, наскільки всі ці почуття були притаманні моїм супутникам. На їхніх обличчях вдавалося побачити хоч й приховувані, але все-таки помітні риси тривоги і непевності.

Деяких