Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Ця поразка мене доконала. Розчавлений, знищений, я похитувався від голоду серед бенкетуючих. Змучений і зневірений, мусив забиратися геть.

Біля виходу з зали я наткнувся на Ларта, який жував курячу ніжку. Коридором віддалялися жіночий сміх і шелест спідниць.

— Браво, — сказав Легіар, шпурляючи кістку в куток.

Я мало не заплакав.

* * *

Падав холодний, майже осінній дощ. Дорога розмокла; змучений жеребець зі стайні герцога насилу переступав важким, обліпленим брудом копитами. Кінь, очевидно, знав кращі часи — втім, його вершник також.

Коли Руал полишив замок, він спершу петляв, аби збити зі сліду погоню в нічному лісі, а далі мчав світ за очі цілу ніч і половину наступного дня. Затримувався тільки, щоб напитися з колодязя при дорозі та напоїти коня. Потім довелося ненадовго зупинитися — обоє були вкрай знесилені.

Руал квапився скоріше опинитися на безпечній відстані від скаженого кабана, якого так нагадував зганьблений герцог. Переночував абияк у мокрій копиці й дав коневі перепочити, а далі продовжив свій шлях, який вірніше було б назвати втечею.

Дощ почався на світанку й до вечора не вщухав. Жеребець послизнувся на вибоїні та почав кульгати.

Дотепер Руал намагався уникати людських поселень, побоюючись, що їхні жителі можуть передати його в руки герцога. Нині ж, очевидно, подітися було нікуди — кінь шкутильгав дедалі сильніше, а вершник два дні й ріски в роті не мав. До того ж, замок залишився далеко позаду — Руал сподівався, що погоня втратила його слід, та й володіння герцога, зрештою, не безмежні.

Тому, коли зі стіни дощу виступив раптом затишний хутірець, обнесений частоколом, Руал не став звертати з дороги, як досі. Кінь пожвавішав, зачув житло; Руал підбадьорливо поплескав його по шиї і рушив просто до масивних воріт.

Ворота були замкнені зсередини на засув. Руал відбив собі руки, перш ніж у відповідь на його стукіт відчинилося оглядове віконце й у ньому закліпало заспане блакитне око:

— Чого треба?

— Пустіть переночувати чесного й доброго мандрівника, — сказав Руал, намагаючись здаватися якомога чеснішим і добрішим.

Око оглянуло його з голови до ніг, презирливо примружилося, а його власник невдоволено спитав:

— Скільки даси?

У Руала не було ні шеляга, якщо не рахувати золотої статуетки, ретельно захованої за пазуху. Тому він запобігливо посміхнувся і запропонував:

— Я відробити можу.

Око кліпнуло, і оглядове віконце безцеремонно зачинилося.

— Зажди! — закричав зляканий Руал. — Зажди, вторгуємося!

Віконце відчинилося знову, і блакитноокий крізь зуби повідомив:

— На базарі торгуються, ти, голодранцю! А в нас хазяїн бурлак усяких не тримає!

— Поклич хазяїна, — сказав Руал швидко.

— Зараз, — похмуро пообіцяв непривітний воротар. — Тільки розженуся… А ну, забирайся звідси!

Руал спробував притримати віконце, — його боляче вдарили по пальцях.

Жеребець позад нього переступав з ноги на ногу.

— Справи кепські, — стомлено сказав йому Руал.

Дощ посилився. Потроху смеркало. Руал прихилився щокою до віконця, намагаючись вгадати — тут нечема з блакитними очима, чи вже пішов. Дощ глушив усі звуки, а щілин у воротях не було. Верхній край високого частоколу на додачу був утиканий шпичаками.

Руал знову застукав у ворота — просто так, без надії.

На його подив, незабаром почулися голоси, серед яких виділявся вже знайомий. Віконце розчинилося, й інше око, пронизливе, каре, втупилося в обличчя Руалові.

— А ось я собак спущу, — неголосно пообіцяв хрипкий бас.

Цієї миті Руалів жеребець не витримав, ступив уперед і жалібно заіржав.

Каре око перевело пронизливий погляд з Руала на обліпленого мокрою гривою скульгавілого красеня-коня, примружилося:

— Твій кінь?

Руал кивнув.

— Де вкрав? — поцікавилися через ворота.

— Я не… — почав похололий Руал, але власник карого ока перебив його:

— Віддай коня — і ночуй, дідько з тобою.

Розгублений Руал тільки похитав головою — ні, мовляв, не піде.

— Тоді забирайся геть, — відрізали через ворота і віконце наполовину причинилося.

Жеребець і Руал подивились один на одного.

— Заждіть, — хрипко сказав Ільмарранен. — Хай буде по-вашому, згода…

Віконце охоче розчинилося, слідом завищав залізний засув на воротях:

— От і добре… Кінь-бо все одно крадений і кульгавий, чого шкодувати…

Руал промовчав.

Блакитне око належало худорлявому веснянкуватому хлопцеві-наймиту, який вкривався від дощу клаптем рогожі. Власником карих очей був сам хазяїн ферми — невисокий кремезний чоловік невизначеного віку. На його поклик з’явився ще один наймит — хлопчисько років п’ятнадцяти; він скоса здивовано глянув на Руала, взяв із його рук вуздечку й повів коня вглиб двору, де темніли численні прибудови. Господарство, очевидно, було чимале й не бідувало.

Хазяїн ще раз оглянув Руала, гмикнув у відповідь якимось своїм думкам і звелів веснянкуватому:

— Відведи… Скажи, нехай його нагодують, чого вже… — Й додав іншим тоном: — Про жеребця ні слова, шкуру спущу…

Хлопець здригнувся, а хазяїн додав, ніби нічого й не сталося:

— Та наглядай за цим, щоб не поцупив чого…

— Я не злодій, — сказав Ільмарранен.

Хазяїн знову гмикнув:

— Гаразд, іди вже…

І Руал пішов через широкий двір за непривітним хлопцем, який похмуро щось бурмотів і натягав на голову свою рогожку.

Нарешті дісталися до місця, Руалів проводир потяг важкі двері, з яких вибився клуб пари, і невдоволено вказав на них Ільмарранену. Руал ступив через поріг — і опинився в солодкому царстві житла, сухому й теплому.

У грубці бушував вогонь, поруч вовтузилася літня вже, але міцна й охайна молодиця. Вона озирнулася на рипіння дверей, взялася руками в боки й питально глянула на веснянкуватого. Той буркнув:

— Прибився ось на нічліг… Хазяїн звелів нагодувати…

— Чого ж не нагодувати, — привітно відгукнулася молодиця, — тільки ноги нехай обітре, бо заляпаний по вуха, — і вказала Руалу на ослін біля стіни. Молодий наймит вийшов, як і раніше сердито бурмочучи.

Руал витер ноги об ганчірку біля входу, пройшов через кухню і сів, де було вказано. Коліна його насилу згиналися, спину нестерпно ломило, шлунок мучили голодні корчі — а він був щасливий. Щасливий, що можна сидіти непорушно, прихилившись до теплої стіни, і просто дивитися на вогонь.

— Звідкіля будеш? — запитала куховарка, з цікавістю за ним спостерігаючи.

Руал розліпив обвітрені губи й відгукнувся:

— Із Мурра.

Куховарка зойкнула:

— Із Мурра?! Та ти знаєш, де Мурр, а де ми!

Руал із зусиллям посміхнувся:

— Я ладен бігти на край світу… І втечу…

Товстуха відставила вбік кошик із овочами, які чистила:

— Женуться за тобою, чи що?

— Женуться, — Руал глибоко зітхнув. — На п’яти мені наступає нещасливе кохання!

Куховарка, вкрай зацікавлена, обійшла широкий стіл і присіла на краєчок ослона, співчутливо повторюючи:

— Он як… Он як воно буває…