Учень Відьмака - Джозеф Ділейні

— Ну як тобі, хлопче?

Я подумав: він про сніданок. Може, має бути щось інше, бо бекон цього разу щось підгорів. Тож я лише стенув плечима. Я не хотів образити богарта, який нас, мабуть, слухав.

— Ну, це важке ремесло, і я не триматиму на тебе образи, якщо ти тепер передумаєш, — сказав він. — По закінченні першого місяця я завжди дозволяю учням повернутися додому й добре подумати, чи хочуть вони вчитися далі. Дати тобі таку нагоду?

Я дуже старався не надто сильно радіти, але не зміг стримати усмішки. Правда, що дужче я усміхався, то сумніше дивився Відьмак. Мені здалося, він би хотів, щоб я відмовився, але я вже ледве міг дочекатися, коли можна йти. Знову побачити рідних і скуштувати мамині страви здавалося мрією.

За годину я вже вирушив у дорогу.

— Ти сміливий хлопчина і маєш гостру тямку, — напучував Відьмак мене у воротах. — Місяць випробування ти вже пройшов — так і передай батькові, і, якщо надумаєш продовжити науку, я зайду до нього восени по десять гіней, як домовлено. Маєш добрі задатки, але рішення за тобою, хлопче. Якщо ти не повернешся, буду знати, що ти передумав. А як ні, чекаю тебе протягом тижня. Тоді буду вчити тебе іще п’ять років, поки навчу всього, що знаю і вмію сам.

Я йшов додому з легким серцем. Розумієте, я не хотів казати це Відьмакові, але, щойно він дав мені можливість вернутися додому назавжди, я вирішив так і зробити. У Відьмака жахлива робота. Із того, що він розказував, Відьмаком бути не тільки самотньо, але й небезпечно. Людям байдуже, виживеш ти чи ні. Аби тільки ти позбувся того, що їм муляє, а ніхто й не подумає, чого воно тобі коштувало.

Відьмак розказував, як його мало не вбив богарт. Він оком не встиг моргнути, як богарт перекинувся з кімнатного стукача на камінного ламача і як загатив у нього каменем з ковальський кулак у величину. Йому ще й не заплатили, хоча він сподівався, що на другу весну отримає за це гроші. Ну, до другої весни було ще далеко, то чого він доробився? Я вирушив додому з твердою думкою, що краще вже гарувати в полі.

От тільки йти мені було майже два дні, і в дорозі в мене було багато часу на роздуми. Я згадав, як мені іноді нудно робилося на фермі. Чи витримаю я таке життя до кінця своїх днів?

Потім я почав думати: а що скаже мама? Вона так затялася віддати мене Відьмакові в учні, і якщо я це кину, то підведу її. Тож найважче — сказати їй все в обличчя й побачити її реакцію.

Я ще до вечора першого дня з’їв увесь сир, який Відьмак дав мені в дорогу. Тож на другий день я зупинявся лише раз помити ноги в струмку й дістався ферми перед вечірнім доїнням.

Коли я заходив у двір, батько саме йшов до корівника. Він побачив мене, і на його обличчі засяяла усмішка. Я хотів було допомогти йому з коровами, щоб ми заодно поговорили, але він велів мені відразу йти в дім до мами.

— Вона скучила за тобою, сину. Проллєш їй бальзам на душу.

Поплескавши мене по спині, він пішов доїти корів, але не пройшов я і десятка кроків, як із сараю показався Джек і пішов прямо до мене.

— Чого так скоро вернувся? — запитав він дещо прохолодно.

Чесно кажучи, не так прохолодно, як зовсім холодно. Він так скривився, ніби його тягнуло насупитися та всміхнутися водночас.

— Відьмак відправив мене додому на кілька днів. Подумати, буду я далі вчитися в нього чи ні.

— І що ти надумав?

— Пораджуся з мамою.

— Чого там радитися, вийде по-твоєму, як завжди, — буркнув Джек.

Зараз він остаточно насупився, я навіть подумав: щось сталося, поки мене не було. Інакше чого він такий ворожий? Чи не хоче, щоб я вертався додому?

— І ще я повірити не можу, що ти забрав татове кресало, — додав він.

— Тато мені сам віддав, — заперечив я. — Він хотів, щоб воно лишилося в мене.

— Він тобі запропонував, але ж не значить, що треба було його брати. Вічно ти думаєш тільки про себе. Подумай про бідного батька. Воно йому дороге.

Я промовчав, бо не хотів із ним сваритися. Я знав, що Джек помиляється. Тато хотів, щоб я взяв те кресало. Я був цього певний.

— Я помагатиму, поки вдома, — я сподівався змінити тему.

— Ну то відробляй харчі і нагодуй свиней! — крикнув він і розвернувся геть.

То така робота, яку в нас ніхто не любив. Свині були великі, смердючі, волохаті і вічно такі голодні, що страшно було повертатися до них спиною.

Не зважаючи на слова Джека, я все одно радів, що знову вдома. Переходячи через двір, я кинув погляд на задню стіну будинку. Вона була майже повністю вкрита маминими плеткими трояндами. Вони завжди там гарно росли, хоча стіна й виходила на північ. Поки вони ще тільки пускали листочки, а до середини червня зарясніють червоним цвітом.

Задні двері завжди заклинювало, бо в будинок одного разу вдарила блискавка. Двері загорілися, довелося їх поміняти, але рама стара лишилася, а що трохи її скособочило, то відчинити можна було, тільки як добре штовхнути. Але воно було того варте, бо перше, що я побачив у домі, була мамина усмішка.

Вона сиділа в старому кріслі-гойдалці в дальньому кутку кухні, куди не сягали призахідні промені сонця. Від яскравого світла в неї боліли очі. Мама більше любила зиму, ніж літо, і ніч — більше, ніж день.

От вона по-справжньому зраділа моєму приходу, і спочатку я намагався відкласти розмову про те, що хочу назовсім вернутися. Я робив вигляд, що всім задоволений, але вона миттю мене розкусила. Я ніколи не міг від неї щось приховати.

— Що трапилося? — спитала вона.

Я стенув плечима і видавив усмішку, маючи вигляд, мабуть, ще гірший, ніж Джек зі своїми гримасами.

— Розказуй, — сказала мама. — Чого тримати в собі?

Я довго мовчав, бо не міг дібрати слів. Мамине крісло-гойдалка потроху сповільнило скрип, а потім зовсім затихло. Це завжди був поганий знак.

— Я закінчив випробувальний місяць, і містер Ґреґорі каже, що я тепер сам вирішую, повертатися в учні мені