Учень Відьмака - Джозеф Ділейні
— Чи не краще його облишити? — розпорядилася вона.
Нібито запитала, але звучало це як наказ.
— Тобі яке діло? — ватажок задер підборіддя і стиснув кулаки.
— Ет, я — це пусте, — озвалася вона з тіні. — Ліззі вернулася, і, як не зробиш, що я тобі кажу, розбиратися будеш із нею.
— Ліззі? — перепитав хлопець, відступаючи назад.
— Кістлява Ліззі. Тітка моя. Ще скажи, ніби нічого про неї не чув…
У вас було таке, ніби час завмирає і майже спиняється? Доводилося колись дослухатися до годинника, коли між цоканням стрілок минає немовби вічність? Отоді було все так само, аж раптом вона зашипіла крізь стиснуті зуби й наказала знову:
— Геть ідіть собі. Геть бігом або смерть!
Хлопці негайно кинулися навтьоки. На їхніх обличчях читався не просто переляк, а дика паніка. Ватажок припустився найперший, але й решта мало не наступала йому на п’яти.
Я не знав, чого вони так злякалися, але й мені закортіло втекти. Дівчина дивилася на мене широкими очима, і я не міг і пальцем поворухнути, ніби миша заклякла перед хижаком, що от-от стрибне.
Я суто силою волі зрушив ліву ногу й повільно розвернувся до дерев, повертаючи тулуб у тому ж напрямку, куди показував мій ніс. Відьмакову торбу я досі стискав у руках. Хай ким би вона була, торбу їй віддавати я не збирався.
— Не тікаєш? — запитала вона.
Я похитав головою, але в роті мені пересохло, і я не знав, чи здатен взагалі говорити. Я відчував, що звучатиму не до ладу.
Вона була десь мого віку, а може, і молодша. Гарне обличчя — великі карі очі, високі вилиці та довге чорняве волосся. Вдягнена була у довгу чорну сукню, тісно підперезану білим шнурком. І тут мене дещо стривожило.
Вона була взута в гостроносі черевики, і я негайно згадав Відьмакове попередження. Але не зрушив із місця, пообіцявши собі, що не втечу, як інші.
— Не подякуєш мені? — запитала вона. — Я заслужила на певну віддяку.
— Дякую, — знічено витиснув я хоч якесь слово.
— Уже добре, — кивнула вона. — Але на гарну віддяку треба щось дати, еге ж? Пирога з яблуком поки стане. Я мало прошу. У торбі такого добра багато, а старий Ґреґорі і не помітить, а як зобачить, то нічого не скаже.
Я був шокований, як вона назвала Відьмака «старим Ґреґорі». Я знав, що він би розсердився, і це мені прояснило дві речі. Перше — дівчина його не поважала, і друге — вона його нітрохи не боялася. Там, звідкіля я родом, у більшості людей мороз пробирав за шкірою від одної тільки думки, що Відьмак проходить околицею.
— Вибач, — сказав я, — але я не можу. Це не мої харчі, щоб їх роздавати.
Вона сердито на мене зиркнула й надовго замовкла. Я вже подумав: зараз вона зашипить на мене крізь зуби. Я дивився на неї у відповідь, намагаючись не кліпати, поки легка усмішка не осяяла її обличчя.
— Ну то пообіцяй мені, — сказала вона.
— Пообіцяти? — перепитав я, не розуміючи, до чого вона веде.
— Обіцяй помогти мені — я ж тобі помогла. Зараз мені нічого не треба, але, може, настане день, і ти станеш мені в пригоді.
— Гаразд, — погодився я. — Якщо тобі знадобиться моя допомога — тільки скажи.
— Як тебе звати? — запитала вона, широко розусміхавшись.
— Том Ворд.
— Ну, мене звуть Еліс, я отам-о живу, — вона махнула рукою в той бік, звідки прийшла. — Моя тітка Кістлява Ліззі дуже мене любить.
Дивне трохи ім’я — «Кістлява Ліззі», але неввічливо було допитуватися. Хай ким би вона була, місцеві хлопці тікали від однієї згадки про неї.
На цьому наша розмова закінчилася. Я пішов своєю дорогою, вона — своєю, але на прощання гукнула мені через плече.
— Шануйся там! Бо ще закінчиш, як попередній учень старого Ґреґорі.
— А що з ним сталося? — запитав я.
— А ти спитай у старого Ґреґорі! — гукнула вона і зникла поміж дерев.
Коли я повернувся, Відьмак уважно перевірив вміст торби, звіряючись зі списком.
— Що там в селі, були якісь клопоти? — запитав він, нарешті закінчивши.
— Якісь хлопці пішли за мною слідом на пагорб і хотіли взяти щось із торби, але я їм не дав, — розповів я.
— Це дуже сміливий вчинок, — сказав Відьмак. — Наступного разу вділи їм кілька яблук і пирогів. Життя і так складне, а вони переважно з дуже бідних родин. Я завжди купую більше на випадок, якщо треба буде їх пригостити.
Мене це трохи роздратувало. А чого б одразу не попередити?
— Я не хотів без вашого дозволу, — пояснив я.
Відьмак звів брови.
— А ти хотів їм дати яблук і пирогів?
— Я не люблю, коли мені погрожують, — сказав я, — але мені здалося, вони голодні.
— Ну то наступного разу довіряй своїй інтуїції та не бійся проявляти ініціативу. Слухай свій внутрішній голос. Він рідко помиляється. Відьмаки часто покладаються на чуття, інколи це рятує життя у вирішальний момент. От це ще треба нам із тобою з’ясувати — чи надійна твоя інтуїція.
Він замовк і довго щось видивлявся на моєму обличчі.
— А з дівчатами якийсь клопіт? — раптом спитав він.
Я все ще на нього сердився й вирішив не все йому розказати.
— Жодних клопотів.
То була правда, бо Еліс мені допомогла, а не додала клопоту. Але я розумів, що насправді його цікавить, чи не зустрівся я раптом з якоюсь дівчиною. Я знав, що варто було йому про неї розповісти — тим більше, вона носила гостроносі черевики.
За час свого учнівства я припустився багатьох помилок, і це була моя друга серйозна помилка — приховати від Відьмака половину правди.
Перша й значно гірша — я обіцяв допомогти Еліс.
Розділ 7
Хтось мусить
Після цього в моєму житті розпочалася робоча рутина. Відьмак диктував швидко, змушуючи мене писати до болю в зап’ясті та різі в очах.
Якось він завів мене в дальній край села, де