Віщі сестри - Террі Пратчетт
— Бовдур! — сказав герцог. — Слова — це просто слова. Набір складів. Слово — не камінь… — він зробив паузу, смакуючи новонароджений афоризм, —…ока не виб’є[23].
— Мій пане, деякі слова таки можуть, — сказав блазень. — Брехун! Узурпатор! Убивця!
Герцог сахнувся назад і увіп’явся пальцями в бильця трону. Він тремтів.
— Звичайно, в цих словах немає правди, — поквапився блазень. — Але вони ширяться, як непомітний вогонь під торф’яниками, від якого зрештою загориться і…
— Так! Так! — скрикнув герцог. — Я чую їх, чую весь час! — він подався вперед і просичав: — Усе це відьми!
— Тоді, тоді, тоді, — затарабанив блазень, — тоді їх теж можна перемогти за допомогою слів. Словами можна боротися навіть із відьмами.
— І якими ж словами? — замислено промовила герцогиня.
Блазень розвів руками.
— Стара карга. Лихе око. Безтолкова баба.
Герцогиня підняла одну зі своїх густих-густих брів.
— А ти не такий уже й ідіот, — сказала вона. — Ти говориш про силу чуток.
— Саме так, моя пані, — блазень закотив очі. У що він вплутався?
— Це все відьми, — прошепотів герцог, ні до кого не звертаючись. — Ми розкриємо правду про них усьому світові. Вони — це зло. Це вони знову й знову повертають на мої руки… кров. Навіть шмергель не допомагає.
Коли Бабуня Дощевіск поспішала вузькими замерзлими лісовими стежками, поштовхи почалися знову. Велика грудка снігу звалилася з гілки й розсипалася від удару об Бабунин капелюх.
Вона знала, що порушує правила. Навіть враховуючи те, що її турбувало — що б це не було, — вихід відьми з дому в Кнурвечір був нечуваною річчю. Це суперечило традиції. Ніхто не знав, чому, але так воно було заведено.
Вона вийшла на торф’яник і покрокувала по ламкому вересу, оголеному вітром від снігу. Низько над обрієм висів молодик, блідо підсвічуючи навислі над відьмою гори. Там був зовсім інший світ, у який навіть відьмі не варто було потикатися без крайньої потреби. Там збереглися залишки пейзажів, що панували одразу після народження світу з космічного холоду: зеленкувата крига, гострі леза хребтів і глибокі потайні долини.
Ця місцевість не була призначена для людських істот. При цьому вона не була їм ворожою — не більше, ніж цеглина чи хмара — але була моторошно, моторошно байдужою.
До того ж тепер за нею спостерігало Воно. Свідомість, не схожа на жодну їй досі відому, приділила відьмі чималу частку своєї уваги. Бабуня підняла погляд на скрижанілі схили, майже очікуючи, що на тлі зоряного неба вималюється тінь розміром із гору.
— Хто ти? — гукнула вона. — Що тобі треба?
Луна розкотила відголоски між скелями. Десь між вершин із гуркотом зійшла лавина.
На торф’янику, де влітку куріпки переховувалися в заростях, без угаву цвірінькаючи, наче говіркі юродиві, вертикально стояла кам’яна брила. Це було приблизно те місце, де межували території двох відьом — хоча формальних кордонів відьми, ясна річ, не визнавали.
Витесана з блакитнуватого каменю брила була заввишки з високого чоловіка. Вона вважалася надзвичайно чародійською, бо хоч була лише одна, ніхто ніколи не міг її порахувати; як тільки брила помічала, що хтось до неї придивляється — одразу зникала з поля зору. Вона явно мала найнезалежнішу вдачу серед усіх відомих в історії монолітів.
Також вона була одним із численних звалищ магічних відходів, що зосереджувалися у Вівцескелях. Сніг на декілька ярдів навколо розтанув, і з землі здіймались ледь помітні випари.
При появі Бабуні брила відповзла і стала з підозрою спостерігати за нею з-за дерев.
Бабуня ще десяток хвилин прочекала, доки на іншій стежині не з’явилася Маґрат. Стара відьма давно вже відчула, що її молодша колега поспішила сюди зі Скажених Горностаїв — села, відомого тим, що тамтешні добродушні мешканці все, крім відтинання голови, лікували масажем вух та гомеопатичними квітковими настоянками.[24] Маґрат захекалася; на ній була лише шаль, накинута поверх нічної сорочки, яку можна було б назвати надто демонстративною, якби Маґрат мала що демонструвати.
— Ти теж це відчула? — спитала вона.
Бабуня кивнула.
— Де Ґіта? — спитала вона.
Вони обидві поглянули на стежку, що вела до Ланкру, — купки вогників у сніговому напівмороці.
Вечірка була в розпалі. Світло лилося з вікон на вулицю. В двері та з дверей рухалися цілі черги. Зсередини чулися вибухи сміху, брязкіт розбитого скла та дитячий плач. Ясно було, що сімейне життя в домі Тітуні Оґґ досягло апогею.
Дві відьми, вагаючись, зупинилися неподалік.
— Гадаєш, маємо увійти? — боязко спитала Маґрат. — Нас наче не запрошували. І ми навіть без пляшки.
— По-моєму, там уже й так забагато пляшок, — несхвально відповіла Бабуня Дощевіск. Цієї ж миті з дверей, хитаючись, з’явився якийсь чолов’яга, ригнув, налетів на Бабуню, пробелькотів: «З К-кнур-ве-вечором, п-пані», — поглянув їй у вічі і миттю протверезів.
— Панно, — різко виправила Бабуня.
— Я страшенно перепрошую… — почав він.
Бабуня з королівською гідністю оминула його і рушила до дверей.
— Ходімо, Маґрат, — звеліла вона.
Ґвалт усередині наближався до рівня больового порогу. Тітуня Оґґ обійшла традицію, лишившись удома, але зате запросивши до себе все село; рівень забрудненості повітря всередині давно перевищив вимірювальні можливості будь-яких санітарних служб. Бабуня прокладала шлях у людському місиві, орієнтуючись на надтріснутий голос, який докладно роз’яснював світові, що серед усіх неймовірно різноманітних тварин їжачку ще дуже пощастило.
Тітуня Оґґ сиділа в кріслі біля каміна з квартою в одній руці, а іншою рукою, в якій була затиснута сигара, диригувала. Побачивши Бабуню, вона радісно вищирилася.
— Превед, стара шкириндо! — хрипко закричала вона, перекриваючи довколишній галас. — Таки зазирнула, молодця! Випий чарочку. Чи дві. Здоров, Маґрат. Бери собі крісло і не звертай уваги на того довбанутого котяру.
Ґрібо, який, згорнувшись на камінній полиці, спостерігав за святкуванням через єдине напівзаплющене жовте око, роздратовано махнув хвостом.
Бабуня сиділа в кріслі пряма, як шомпол, схожа на статую — алегорію шляхетності.
— Нам скоро йти, — сказала вона, застережливо зиркнувши на Маґрат, яка невпевнено потяглася до чаші з арахісом. — Бачу, ти зайнята. Ми тільки хотіли поцікавитися, чи не помітила ти… чогось незвичайного. Сьогодні. Нещодавно.
Тітуня Оґґ наморщила лоба.
— Дарронів старший прихворів, — сказала вона. — Від батькового пива.
— Якщо він не захворів на щось надзвичайне, — мовила Бабуня, — то я сумніваюся, що йдеться про те, про що я питала.
Вона окреслила в повітрі складний магічний знак, що, втім, цілком пройшло повз Тітунину увагу.
— А ще хтось виліз на стіл танцювати, — продовжила та, — і гепнувся просто в гарбузовий соус нашої Ріт. Оце ми реготали.
Бабуня звела брови і багатозначно приклала пальця до носа.
— Я натякаю на явища іншої природи, — похмуро повідомила вона.
Тітуня Оґґ нерозуміюче втупилася в неї.
— У тебе щось з оком, Есме? — припустила вона.
Бабуня Дощевіск зітхнула.
— Просто зараз відбуваються надзвичайно тривожні сплески напруги магічного поля, — на весь голос сказала вона.
В приміщенні запала тиша. Всі втупилися у відьом — крім Дарронового старшого, який скористався нагодою продовжити свої експерименти з алкоголем. Та за кілька митей кілька десятків розмов поновилися так само швидко, як урвалися перед тим.
— Гадаю, непогано б нам вийти та поспілкуватися у більш приватній атмосфері, — сказала Бабуня, коли їх знову огорнуло заспокійливе гудіння голосів.
Вони усамітнилися в пральні, й Бабуня спробувала описати виявлену нею
