Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

— Гаразд, — миролюбно сказав Заграва. — Дозвольте мені сісти. Я чомусь дуже втомився…

— Не дивно, — усміхнувся Сум. — Мандрівка за мільйони років. Незвично.

— Слухайте. Тільки пам’ятайте, що я був диким і неосвіченим. Те, що я сприймав, відбувалося в психіці далекого предка. Отож не чекайте від мене вичерпних пояснень.

Я — молодий і сильний. Я мисливець і воїн. Недавно відбулося полювання на гігантського зубра, і тепер ми повертаємось до стійбища. Ми — це я і ще багато моїх товаришів. У руках моїх палиця, спис, на стегнах — пов’язка з м’якої шкіри лисиці.

Я бачу вогні стійбища, юрби дітей і жінок. Вони танцюють, співають радісні пісні.

Тушу зубра кладуть біля вогнища. Чотири старі жінки, завиваючи від жадоби, кам’яними ножами розпорюють товсту шкіру здобичі.

Я відходжу вбік. Мені чомусь нецікаво біля вогнища, де готують смачну вечерю.

Недалеко гори. Поряд ліс. Наступає вечір. Наді мною темно-синє небо. Мене дивно хвилюють далекі вогні зірок. Я стаю під крислатим деревом і дивлюся на них.

До мене підходить дівчина. Вона висока і струнка. В неї чорне довге волосся, блискучі очі. її звати Сута. Я знаю, що люблю її. Я знаю, що вона буде моєю жінкою, матір’ю моїх дітей.

— Ходімо, Іну. Там ждуть, — каже вона.

Я заперечливо хитаю головою. Я дивлюся на зірки і не можу відвести погляду від їх тривожних вогнів.

— Поглянь, Сута, — кажу я, — які вони дивні — небесні жарини. Що то? Для чого вони? Хто поставив їх там?

Сута лякливо оглядається, пригортається до мене. її груди біля моїх грудей, це приємно лоскоче тіло, але мене дратує її благальний шепіт:

— Не треба. Не дивися па зірки. Му казав, що їм треба поклонятися, а не розглядати їх. Він казав, що ти великий грішник. Казав, що ти не поклоняєшся богам, а розглядаєш їх на небі. Іну, бережися. Я боюся за тебе. Краще ходімо їсти м’ясо. Ти ж полював. Ходімо, Іну. М’ясо дуже добре…

— Я не хочу їсти, — кажу я. — Я люблю дивитися на зірки. Ходімо в гори, Сута. Ходімо до моєї печери. Я покажу тобі свої малюнки. Я записую все, що бачу. Тобі сподобається. Чуєш, Сута? Ходімо.

Але дівчина оглядається з острахом.

— Ні, ні. Я боюся. Хтось побачить, скажуть Му.

Лють закипає в моїх грудях. Доки він буде страхати мисливців і жінок — старий Му? Він тримає в покорі все стійбище, бо мисливці вірять, що Му розмовляє з богами, що він служить їм і що боги допомагають мисливцям полювати па зубрів, коли він помолиться.

Мені жаль Сути, але я не знаю, як переконати її, що Му зовсім не сильний, що він — тільки злий і боягузливий дід. Я кажу, важко зітхнувши:

— Піду сам, коли ти не бажаєш.

Я йду вузькою стежиною. Вона веде мене все вище і вище. Зупиняюсь, дивлюся вниз. Сута тривожно махає рукою, зве. Ні, я не піду. Мені хочеться простору, гір, мені хочеться висоти і тиші.

Ось і печера. Чорний, захований між густими кущами вхід. Я викрешую з камінців огонь, запалюю смолоскип, іду покрученими переходами. Праворуч і ліворуч блискають, переливаються різними барвами дивовижні кам’яні стовбури.

Я зупиняюсь біля високої рівної стіни, ставлю смолоскип у дірку, видовбану в камені. Дивлюся на свої малюнки. На стіні біжать олені, зубри, важко йде мамонт, стрибає на здобич печерний лев. А трохи далі — воїни оточили зубрів, наміряються на них списами.

Мені приємно дивитися на малюнки. Адже це я сам намалював їх. Я мрію про те, що колись приведу сюди маленьких дітей, яких мені народить Сута, і покажу їм цю стіну. Я навчу їх малювати. Вони будуть не тільки полювати і їсти м’ясо. Вони будуть малювати і дивитись на зірки.

Я знову беру охру і старанно вимальовую жіночу постать. Це Сута.

Смолоскип догорає. Я залишаю малюнок і йду назад. Знову гірські стежки, густі нетрі. А над головою — іскри далеких зірок.

Біля стійбища мене зустрічає худий високий дід. Це старий чарівник Му. Він суворо дивиться на мене, запитує:

— Де був, Іну?

— Що тобі до того, Му? — зловтішно кажу я.

— Бійся богів, — грізно промовляє Му. — Вони карають за непослух. Покайся!

Я мовчки йду геть. Хай Му говорить старим жінкам і дітям. Я знаю, що він боягуз і брехун. Хай потрясає кулаками і блискає очима. Жодна зірка не впаде з неба від його заклинань.

Я не йду спати в печеру, а лягаю надворі, на камені. Підклавши руки під голову, дивлюся в безмежну зоряну далечінь. Дрімота насувається на очі, заколисує. В імлі бовваніють вартові біля печер. Рикають звірі у темряві. Тліють вогнища. Глухо шумлять ліси.

В небі спалахує світляна пляма. Здається, ніби хтось раптово викресав з каменя вогонь і розпалює хмиз. Вартовий тривожно кричить. Я встаю з каменя, дивлюся вгору. Вогнище в небі збільшується, росте, яскравішає. Ось воно вже перетворилося на яскраве багаття.

З печер вибігають жінки, мисливці, діти. їх обличчя нажахані. Чути лемент і плач. У небі гримить. Той гуркіт сильніший від грози.

— Бог Сонця розгнівався! — хрипко кричить Му. — Біда, мисливці!

Сліпучий стовп вогню опускається над лісом, недалеко від стійбища.

Всі падають на коліна. Тільки я один стою на плоскому