Бенкет круків - Джордж Мартін

— Капітане,— заговорив він,— варта моя віддана мені?

— Віддана.

Капітан не знав, як ще можна відповісти на це питання.

— Вся? Чи тільки частково?

— Це добрі вояки. Гарні дорняни. Діятимуть, як накажу,— він стукнув ратищем барди по підлозі.— Я принесу вам голову будь-кого, хто вас зрадить.

— Голови не потрібні. Хочу послуху.

— Ви його маєте.

Служити. Коритися. Захищати. Прості обітниці для простої людини.

— Скільки людей треба?

— Це ви самі вирішите. Може статися, що кількоро добрих вояків упораються краще, ніж два десятки. Хочу зробити все якнайшвидше і якнайтихіше, без кровопролиття.

— Швидко, тихо і без крові, ага. Що накажете?

— Розшукаєте братових дочок, візьмете під варту й замкнете в камерах нагорі Списовежі.

— Гадюк? — у капітана пересохло в горлі.— Всіх... усіх вісьмох, князю? І найменших теж?

Князь поміркував.

— Доньки Еларії замалі, щоб становити небезпеку, але хтось може схотіти використати їх проти мене. Їх теж варто тримати в безпеці біля себе. Тож найменших замкнете також... але найперше — Тієну, Наймірію й Обару.

— Як накаже князь.

У капітана краялося серце. «Моїй маленькій князівні це не сподобається».

— А що з Сареллою? Вона вже доросла, їй майже двадцять.

— Якщо вона не повернеться в Дорн, нічого я з Сареллою вдіяти не зможу — хіба молитися, щоб вона виявила більше здорового глузду, ніж її сестри. Нехай собі... грається. Зберіть усіх решту. Не зможу заснути, поки не впевнюся, що вони всі в безпеці й під вартою.

— Буде зроблено,— мовив капітан і повагався.— Коли про це дізнаються на вулицях, простолюд вибухне.

— Цілий Дорн вибухне,— озвався Доран Мартел змученим голосом.— Я тільки сподіваюся, що лорд Тайвін почує цей вибух на Королівському Причалі та знатиме, якого відданого друга має у Сонцесписі.

Cepci

Їй наснилося, що вона сидить на Залізному троні, вивищуючись над усіма.

Придворні унизу нагадували кольорових мишей. Можні лорди й гонорові леді стояли перед нею навколішках. Хоробрі юні лицарі складали свої мечі їй до ніг і благали заступництва, а королева згори вниз посміхалася до них. Аж поки невідь-звідки не з'явився карлик, тицяючи в неї пальцем і голосно регочучи. Лорди й леді теж почали хихикати, ховаючи посмішки в долонях. І лише тоді королева усвідомила, що вона гола.

З жаху вона спробувала затулитися руками. Скулилася, ховаючи свій сором, а зубці й зазублини Залізного трону жалили тіло. По ногах цебеніла кров: сталеві ікла вп'ялися в стегна. Коли королева спробувала підвестися, нога провалилася в діру в покрученому металі. Що більше королева борсалася, то більше її затягував трон, віддираючи шматки м'яса з грудей і живота, ріжучи руки й ноги, поки ті не заблищали, мокрі й червоні.

А весь цей час її брат стрибав унизу, регочучи.

Його веселощі й досі відлунювали у вухах, коли Серсі, відчувши легенький дотик на плечі, знагла прокинулася. На коротку мить рука теж здалася привиддям з кошмару, і Серсі скрикнула, але то, як виявилося, прийшла Сенель. Обличчя в служниці було біле й перелякане.

«Ми не самі»,— збагнула королева. Навколо її ліжка нависали тіні — високі постаті в кольчугах, що зблискували під плащами. Озброєним воякам тут було не місце. «Де моя варта?» У спальні було темно, якщо не рахувати ліхтаря, якого високо тримав один з непроханих гостей. «Тільки не показувати, що злякалася». Серсі, відкинувши розкошлані уві сні коси, мовила:

— Що вам треба від мене?

На світло ліхтаря вийшов чоловік, і вона побачила, що плащ у нього білий.

— Джеймі?

«Снився мені один брат, а збудити мене прийшов другий».

— Ваша світлосте,— зазвучав зовсім не братів голос.— Лорд-командувач велів привести вас.

Волосся в нього кучерявилося, як у Джеймі, тільки в брата воно було мов сухозлітка, як у неї, а в цього чоловіка — чорне й наолієне. Вона збентежено витріщилася на нього, а він щось бурмотів про виходок і арбалет, промовив батькове ім'я. «Мені це сниться,— подумала Серсі.— Досі не прокинулася, кошмар не закінчився. І скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене реготати».

Але ж це безглуздо. Її брат-карлик — унизу, в чорних камерах, і вже сьогодні він приречений померти. Серсі поглянула на власні руки, перевернула долоні, щоб пересвідчитися: всі пальці на місці. Провела долонею по руці — шкіра була вкрита сиротами, але не порізана. Не було ран і на стегнах, не було і на підошвах. «Сон, то був просто сон. Забагато вчора випила, і всі ці страхи — це жарт, який зі мною зіграло вино. Прийдуть сутінки — і це я реготатиму. Діти будуть нарешті в безпеці, Томен надійно сидітиме на троні, а мій маленький валонкар-покруч позбудеться голови та гнитиме в землі».

Джоселін Свіфт уже пхала королеві якийсь кухлик. Серсі зробила ковток: вода з вичавленим у неї лимоном, така квасна, що Серсі не змогла проковтнути — виплюнула. Чути було, як нічний вітер шарпає віконниці, й бачилося все з якоюсь дивною чіткістю і ясністю. Джоселін тремтіла як листочок, налякана не менше за Сенель. Над нею височів сер Озмунд Кетлблек. Позаду нього стояв сер Борос Блаунт із ліхтарем. Біля дверей — ланістерівські гвардійці з блискучими левами на гребенях шоломів. У них теж був переляканий вигляд. «Невже? — думала королева.— Невже це правда?»

Вона підвелася й дозволила Сенель накинути їй на плечі халат, щоб прикрити голизну. Застебнула його Серсі сама — негнучкими й незграбними пальцями.

— Мілорд-батько тримає біля себе варту день і ніч,— сказала вона. Язик не слухався. Вона ще набрала в рота води з лимоном і сполоснула зуби, щоб освіжити подих. У ліхтар, якого тримав сер Борос, залетів нічний метелик; чути було, як він дзижчить, і виднілися тіні крилець, що б'ються в скло.

— Варта була на посту, ваша світлосте,— мовив Озмунд Кетлблек.— За коминком ми знайшли таємні дверцята. Секретний прохід. Лорд-командувач пішов перевірити, куди він веде.

— Джеймі? — Серсі охопив жах, раптовий як шторм.— Джеймі має бути з королем...

— Хлопчика ніхто не кривдив. Джеймі послав дюжину