Волонтер - Дмитро Білий

я перестав відчувати себе — я раптом відчув неймовірну радість і звільнення. І в цей момент я зрозумів, що мене вже немає… і ніколи не буде. Потім Дагоєв розгорнув сувій і занурив його в чашу з кров’ю убитих. «От і все, до наступної зустрічі,» — сказав він. Мені підвели коня, і до ранку я повернувся до своїх. Після цього я вже не уявляв, як зможу жити далі. Хотів умерти, покінчити із собою, але не міг. Щось заважало мені — може, розуміння того, що я вже не належу собі…

— Чому ви не виїхали в Європу, а повернулися сюди? — запитав я.

— Злочинець завжди повертається на місце злочину, — спокійно відповів ротмістр.

— А чого домагався Дагоєв?

Раух не встиг відповісти — зарипіли двері сараю, і на порозі в сутінках заходу з’явилася фігура в чорному сюртуці.

— Здрастуйте, добродії, — вимовив чоловік. — З вами, ротмістре Раух, я вже мав честь бути знайомим, а от ви, пане осавуле, поки що граєте тільки роль статиста… Та, сподіваюся, я зможу змінити ваш статус у цьому спектаклі. Дозвольте відрекомендуватися — Олександр Гордійович Дагоєв. Думаю, що ротмістр уже встиг вам коротенько розповісти про мене.

16

Дагоєв стояв, картинно спираючись на одвірок, у руках у нього димілася китайська трубка з довгим мундштуком, з якої він час від часу випускав клуби солодкуватого на запах диму.

— Утім, добродії, особливого часу на сентименти в мене немає. Дозвольте перейти до справи. Шкода, пане Раух, що ви не стали моїм рівноправним партнером, інакше мені не довелося б грати цей вульгарний спектакль. А так вийшло, як у дешевому романі: повстання китайських солдатів, порятунок прекрасної дами, цей дурний Імамура, якого мені довелося вивести на вас, і який теж прагнув — аж ніяк не з метою топографічних досліджень — до цієї ущелини.

Раух опустив голову. Дагоєв підійшов до нього ближче і присів навпочіпки.

— Ви потрібні мені, Володимире, як і ваші супутники, — сказав він, випускаючи кільця диму, — пам’ятаєте, я ризикнув вам розповісти про Маньчжурського демона?

Раух подивився на Дагоєва.

— Ви божевільні, Дагоєв, — прошепотів він.

— Божевільний кожен, хто намагається піднятися над рештою — сірою людською масою. До моїх рук потрапив стародавній китайський трактат, у якому був опис справжньої історії великих завойовників, що прийшли зі сходу. Усі вони були тут, і всі вони змогли скорити світ завдяки Маньчжурському демонові, чи, як його називають у своїх легендах тубільці, Шень-мей. Європа вмерла тільки тому, що відкинула своїх демонів. Схід такої помилки не зробив. Усі вони — великий шаньюй сюнну Моде, завойовник Китаю, каган гунів і всієї Східної Європи Атілла, великий Чингізхан, владика світу, маньчжурський полководець Нурхаци, що скорив із тридцятьма тисячами воїнів трьохсотмільйонний міньський Китай, — усі вони, перш ніж досягти свого панування, були тут. Тепер настала черга прибульця із землі північних варварів. І ви маєте мені допомогти.

— Ви вірите цим казкам, Дагоєв? — тихо запитав Раух. Я уважно дивився на них і з жахом усвідомлював, що останні події, мною пережиті, можуть змусити повірити у що завгодно.

— А ви бачили мерців у селі? — сміючись, запитав Дагоєв. — їхня смерть стала першим жертвопринесенням. Я викликав Його, і Він убив усіх цих нещасних колоністів. Тепер мені потрібні помічники.

— І тоді він стане вашим, — сказав Раух.

— Звичайно, поки в мене немає підстав сумніватися в достовірності цього китайського тексту. Ми заженемо цього демона в пастку і змусимо служити нам.

— Кому «нам»? — спробував я посміхнутися.

— Осавуле, — повчально промовив Дагоєв, — Демон буде служити мені, але він знадобиться і вам, тому що під час церемонії ви зрозумієте, що він вам теж необхідний.

— Для чого? — запитав я.

— Для того щоб, заповнити той вакуум, який ви вважали душею. Утім, настав час братися за справу.

— Так навіщо ми вам потрібні? — простогнав у розпачі Раух. — Вам що, місцевих окультистів мало?

— Йдіть ви, пане… — не вдаючись у зайві суперечки, вилаявся я.

— Облиште ви ці сентименти, у вас усе одно іншого виходу немає. За ординарців, я думаю, ви особливо турбуватися не будете, а от прекрасна Ольга Миколаївна Дашевська ваші серця зачепила. Хоча б про неї подумайте. Тим більше, що багато від вас не вимагається, хоча й роботу цю, крім вас, ніхто не зробить. Добре, час ставати до справи.

Дагоєв обернувся до виходу і щось крикнув, як мені здалося, по-монгольськи. У дверях з’явилося кілька присадкуватих широкоплечих фігур. Монголи зняли з нас колодки й потягли до виходу. Я майже не міг іти, ноги оніміли. Вечоріло, хоча виднівся криваво-червоний сонячний диск, що ховався за навислими горами. Майдан був уже очищений від трупів. Навколо площі нерухомо сиділи, схрестивши ноги, близько двох десятків людей Дагоєва. У руках вони тримали гвинтівки. Ці фігури були нерухомі, з дивним відчуженим виразом облич. Я глянув на середину майдану й завмер — там стояли три вкопаних стовпи, до яких були прив’язані Ван, Багуляк і Ольга.

— Отже, добродії, — почувся за спиною голос Дагоєва, — доля нам сприяє. Раз у сто років Шень-мей пробуджується на один місяць, тоді він жадає руйнувань і хазяїна, якому міг би служити. Власними силами мені вдалося спрямувати його на це нещасливе селище, але тепер мені потрібні ваші сили й енергія. Першу частину ритуалу, у сувої вона назвалася «розчистити лігвище для Шень-мея», ми з вами, пане Раух, провели тоді, восени 1921 року: нам вдалося зробити те, що приверне до нас демона. Другу частину — «покликати Шень-мея» — я зробив кілька днів тому, принісши в жертву демону місцевих селян. Залишилася остання, найважливіша частина — «стати хазяїном Шень-мея». Її ми з вами разом і проведемо…

— Ви справді думаєте, що я буду брати участь у ваших божевільних церемоніях? — поцікавився я.

— Аякже! — радісно вигукнув Дагоєв. — Серед моїх людей знайдеться кілька