У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

Девід почав працювати з моїм батьком у дивні та важкі місяці після смерті моєї матері. Було не так багато людей, які охоче поринали в цю хмару безладу, якою було наше життя того року. Девід був єдиний, хто залишився.

Я знала, шо він правий. Він, зазвичай, завжди був правий. Але водночас, як мені здається, я чекала, сподівалася, що ось-ось задеренчить телефон, що та дивна жінка, яка привела мене до Кіплінґа, знову зазирне у двері мого офісу. Я хотіла бути корисною. Я хотіла отримати ще один шанс.

Але наступного разу це була не вона.

***

— Перша річ, яку ти повинна знати про мене, це те, що я відьма.

Це були перші слова Меллорін Мартель, які вона сказала мені після того, як назвалася. Вестибюль був порожнім, за винятком нас двох і Домініка, який щойно відповів на телефонний дзвінок. Це сталося через три дні після Геловіну, і майже два місяці минуло від мого знайомства з Кіплінґом, і за цей час не сталося нічого незвичайного, навіть близько. І от якось після обіду я прийшла до клініки після школи й побачила, що вона чекає мене у холі, потай поїдаючи залишки геловінських цукерок зі скляної чаші на рецепції.

Меллорін Мартель мала такий вигляд, наче хтось перетворив нетерпляче цуценя на емо-підлітка. Вона була вдягнена у футболку з Тоторо, вицвілу джинсову куртку, чорні леґінси та зелені черевики від Doc Martens. Старий заплічник, укритий нашивками та відьмацькими символами, намальованими вицвілим фломастером, втомлено звисав з одно­го плеча. У неї було кучеряве брудно-русяве волосся з непокірним чубчиком і теплі карі очі, які, незважаючи на чимало темних тіней для повік, відмовлялися робити щось інше, окрім як яскраво виблискувати.

Біля її ніг лежала картонна переноска для котів, мовчазна й нерухома. Мені перехопило подих. Невже це вона? Це вона? Невже це мій шанс? Я мовчки махнула їй рукою, аби вона йшла за мною.

Щойно ми опинилися в офісі, вона поставила переноску для котів на підлогу. Зсередини я почула короткий шурхіт чогось пухнастого, що ворушилося у вузькому просторі, а потім заспокоїлось. Але я не могла нічого побачити через маленькі дірочки в переносці.

— Відьма, — промовила я, зачиняючи двері.

— Але не зла, — відповіла вона зі сміхом. — Не хвилюйся.

Я також спробувала засміятися, хоч і не була впевнена, чи зрозуміла жарт. Чи існують злі відьми? Чи слід мені хвилюватися?

Хай там як, я розмовляла або з відьмою, або з божевільною людиною. Ким би вона не була, у котячій переносці все одно щось було. І я все ще хотіла дізнатися, що саме.

— Тож, еммм, це ваш чорний кіт там? — запитала я.

Це було неправильне запитання.

Її обличчя змінилося. Усмішка зникла. Її очі потьмяніли від утоми. Я могла заприсягнутися, що вона застогнала від розчарування.

— Так, — сказала вона, — бо всі відьми мають чорних котів.

— А хіба ні?

— Ні. — Вона подивилася на мене. — Не кожна з нас має чорних котів. Не кожна з нас літає на мітлах. І ми не плаваємо у воді. Це прояснює твої стереотипні упередження?

У мене виникло відчуття, що вона не вперше розмовляє на цю тему. Перш ніж я встигла щось сказати, вираз її облич­чя пом’якшав.

— Вибач, — сказала вона, — це було грубо з мого боку. Видався важкий тиждень. І для мене, і для Зорро.

— Зорро — це…

— Мій фамільяр, — сказала вона. Я, мабуть, видавалася розгубленою, бо вона з розумінням кивнула і продовжила терплячим тоном. — Ти не можеш займатися магією на­одинці. Вона надто потужна. Тобі потрібен спіритичний медіум, щоб з’єднатися з ефіром.

— Дух-медіум, — промовила я.

— Правильно, і таким чином ти викликаєш фамільяра. Це перше серйозне заклинання, і це щось на кшталт посвячення, або… випускного іспиту. Це щось на кшталт «усе або нічого». Складаєш іспит або провалюєшся. У тебе є один шанс, і якщо ти даси маху, то всьому кінець. Якщо ти не можеш викликати фамільяра, то двері закриті для тебе, і ти ніколи не зможеш займатися магією. Але якщо заклинання спрацює, тоді ти знаєш, що ти відьма. Ти обрана.

Коли вона розмовляла, все в ній ніби танцювало. Її руки рухалися. Її світлі кучерики колихалися прямо над її блискучими очима. Крихітні ямочки то з’являлися, то зникали на її рожевих щоках.

— Обрана, — промовила я. — Ким обрана?

— Ну, твоїм фамільяром, наприклад. Але також вищими силами, духами, тими, хто за завісою світу, в ефірі. Вони повинні прийняти тебе, а якщо не приймуть, то не буде фамільяра, і ніякої магії ніколи не буде.

— Але тебе прийняли.

— Так, — сказала вона з гордістю. Її рука м’яко спочивала на переносці.

— Де ти цього навчилася? — запитала я.

Вона усміхнулася, зняла заплічник, розстебнула блис­кавку й висипала звідти купу дешевих книжок у м’яких обкладин­ках із назвами на кшталт «Покликання відьми» і «Сестринство ночі», надрукованих звивистими, грубими шрифтами 1970-х років. Обкладинки мали психоделічні візерунки та фотографії у стилі «нью-ейдж»: кристали й оголені тіла на фоні місяця. Я погортала деякі з них, але не була переконана.

— То ви використовуєте ці книги, щоби прикликати… — почала я.

— Не кота, — закінчила Меллорін.

Вона нахилилася й відчинила свою переноску. Всередині було темно, тісно й завалено ряднинками, але я змогла розгледіти, як щось пухнасте і гладке розгорнулося. Гострі вушка настовбурчилися. Тоненька лапка простягнулася і м’яко торкнулося стінки переноски. Довга, елегантна мордочка висунулася назовні.

Зорро виявився сірим лисом.

— Він найкращий натренований лис, якого ти могла будь-­коли зустріти, — сказала Меллорін. — Він навіть привчений до дому. Можу закластися, що ти цього не очі­кувала.

Я звела на неї очі.

Вона дивилася на мене й не всміхалася:

— Я не тупа, розумієш. Я бачу, коли хтось не вірить мені.

Зорро закліпав від несподіваної яскравості. Він притулив дві витончені лапки на край переноски, а потім вперся на неї своєю вагою, аж поки вона не перекинулась. Лис виповз назовні, здавалось, дуже пишаючись своєю маленькою витівкою, заліз по нозі Меллорін і згорнувся калачиком на її руках, а насамкінець ще й тицьнувся мордочкою у вигин її плеча. Однією рукою вона почухала пучок помаранчево-­сріблястого хутра між його вухами.

— Як ти мене знайшла? — запитала я.

— Рубашкін, — відповіла вона.

— Гм, «Gesundheit»? — сказала я.

— «Закляття відбору Рубашкіна»? — Так ніби вона нагадувала мені, так ніби я мала б це знати.

Я похитала