Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Ти мене привабила. Наче самця.

— Що там іще?

— Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

— Ти серйозно?

— Не злися. Прошу, Корал.

— Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…

— Неправда.

— …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав…

— Я не кудкудакав.

— Кудкудакав.

— Ні.

— Так. Обійми мене.

* * *

— Корал?

— Що?

— Литта Нейд… Це ж також не твоє справжнє ім’я, вірно?

— Моє справжнє було б непросто промовити.

— Це як?

— А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.

— Розумію.

— Сумніваюся.

* * *

— Корал?

— Ага?

— А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?

— Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.

— А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли…

— Мені припинити?

— Цього я не говорив.

Корал поцілувала його в плече.

— Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не пам’ятаю. Мало того, що ім’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.

— Що давати?

— Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!

— Вродлива. Руда. І веснянкувата.

— Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магії.

— Не всі. Про деякі ти забула. А я їх видивився.

— Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще?

— Солодка.

— Вибач?

— Солодка. Наче вафелька з медом.

— Ти певно з мене не насміхаєшся?

— Глянь на мене. У мої очі. Чи бачиш у них хоча б тінь нещирості?

— Ні. І це мене найбільше непокоїть.

* * *

— Присядь на край ліжка.

— Бо?

— Хочу взяти реванш.

— Вибач?

— За веснянки, які ти видивився там, де їх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослідження. Хочу взяти реванш і віддячити. Можу?

— Безумовно.

* * *

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Литта любила сидіти там і годинами роздивлятися кораблі на рейді, для чого використовувала чималого розміру підзорну трубу на штативі. Ґеральт швидше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив супроводжувати її на терасі. Сидів близько, зразу за нею, з обличчям біля її рудих локонів, утішаючись запахом фрезії та абрикоса.

— Той галеон, що кидає якір, поглянь, — указала Корал. — На прапорі блакитний хрест, то «Гордість Цінтри», напевне, рейсом до Ковіру. А ота кога— то «Альке» з Цідарісу, напевне, бере вантаж шкір. А отамочки— оно де— то «Тефіда», транспортний хольк, тутешній, двісті лаштів завантаження, каботажник, курсує поміж Кераком та Настрогом. Там, бачиш, на рейд саме заходить новіградський шкунер «Пандора Парві», красивий, красивий корабель. Глянь в окуляр. Побачиш…

— Я бачу й без підзорної труби. Я мутант.

— Ох, вірно. Я й забула. Оно там— це галера «Фуксія», тридцять два весла, може взяти вантажу на чотириста лаштів. А той зграбний трищогловий галеон— це «Вертіго», приплив із Лан Ексетера. А там, далі, з амарантовим прапором, то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футів між штевами… А там, бач, бач, ставить вітрила й виходить у море поштовий кліпер «Луна», я знаю капітана, він столується в Равенги, коли сюди причалює. А там ще, дивися, під повними вітрилами, галеон із Повіссу…

Відьмак відгорнув волосся зі спини Литти. Поволі один за іншим розстебнув гачки, зсунув сукню з плечей чародійки. Після чого повністю віддав долоні й увагу парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних до яких дарма було б шукати по всіх морських шляхах, рейдах, портах та реєстрах адміралтейств.

Литта не протестувала. І не відводила погляду від окуляра підзорної труби.

— Ти поводишся, — сказала нарешті,— наче п’ятнадцятилітка. Ти наче вперше таке бачиш.

— Для мене завжди вперше, — визнав він, затримавшись. — А п’ятнадцятиліткою я, чесно кажучи, не був ніколи.

* * *

— Я родом зі Скелліге, — сказала вона йому пізніше, уже в ліжку. — Море я маю в крові. І я кохаю його… Іноді марю, — продовжила, коли він промовчав, — щоби попливти. Сама-самісінька. Поставити вітрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крізь горизонт. Навколо тільки води та небо. На мене бризкає солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, наче пестить його чоловік. А я сама, цілковито сама, безкінечно самотня серед чужої й ворожої мені стихії. Самотність серед моря самотності. Ти не мариш про неї?

«Ні, не марю, — подумав він. — Я маю її щодня».

* * *

Настав день літнього сонцестояння, а після нього— магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах квітнула папороть, а натерті вужачкою голі дівчата танцювали на мокрих від роси галявинах.

Ніч коротка, наче миттєвість.

Ніч шалена й сяюча від блискавок.

* * *

Уранці після сонцестояння він прокинувся один. У кухні чекав сніданок. І не тільки.

— Добрий день, Мозаїко. Чудова погода, вірно? Де Литта?

— У тебе сьогодні вихідний, — відповіла вона, не дивлячись на Ґеральта. — Моя незрівняна майстриня матиме чимало роботи. Допізна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацієнток.

— Пацієнток?

— Лікує безпліддя. Й інші жіночі хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаєш. Гарного дня.

— Не йди ще. Я хотів би…

— Не знаю, що ти хотів би, — перебила вона. — Але це, думаю, погана ідея. Краще, аби ти зі мною не розмовляв. Якби вдавав, що мене й узагалі немає.

— Корал уже не скривдить тебе, ручаюся. Зрештою, її немає тут, вона нас не бачить.

— Вона бачить усе, що хоче побачити, їй для цього вистачить лише кількох заклять та артефакту. І не думай, що ти маєш на неї хоча б якийсь вплив. Для цього треба щось інше, аніж… — рухом голови вона вказала на спальню. — Прошу