Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Можуть і ходять. — Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечі, що вештався неподалік. — Але в Кераці видає заборони, слідкує за їхнім виконанням й карає за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобі відомо, є моїм двоюрідним братом. А оскільки кумівство— це святий закон природи, то на тутешні заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маємо право мати й носити зброю. Як скінчимо снідати, підемо купимо тобі меча. Пані господине! Прошу підсмажити ще з десяток!

—Їм я ці сардинки, — Ґеральт викинув обгризений хребет, — і констатую, що втрата мечів— це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…

— До речі,— Любисток облизав пальці,— ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…

Ферран де Леттенхоф наблизився один, жестом наказавши пахолкам, аби залишилися на вулиці.

— Юліане. Пане з Рівії. Я прибув до вас з інформацією.

— Не стану приховувати, — відповів Ґеральт, — що я в нетерплячці. Про що зізналися злочинці? Ті, що напали на мене вчора, скориставшись із того, що я був беззбройний? Говорили вони про це цілком голосно й відкрито. Це доказ, що в крадіжці моїх мечів брали вони участь.

— На жаль, доказів цього немає.— Інстигатор стенув плечима. — Три ув’язнені— це звичайна піна, мало про що знають. Напали, і то факт, осмілившись, що був ти без зброї. Плітка про крадіж розійшлася неймовірно швидко, це, здається, заслуга пані з кордегардії. І відразу знайшлися охочі… Що, зрештою, мало дивує. Ти не належиш до осіб, яких дуже люблять… І не можеш похвалитися симпатією та популярністю. У камері ти вдався до побиття сусідів по камері…

— Ясно, — кивнув відьмак. — Це все моя провина. Ті вчорашні також були ображені. Не скаржилися? Не вимагали відшкодування?

Любисток засміявся, але відразу замовк.

— Свідки вчорашніх подій, — сказав уїдливо Ферран де Леттенхоф, — зізналися, що цих трьох бито бондарською клепкою. І що бито їх надмірно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.

— Напевне від зворушення.

— Бито їх було, — інстигатор не змінив виразу обличчя, — навіть тоді, коли були вони вже обезвладнені й не становили загрози. А це означає перевищення меж необхідного захисту.

— А я не хвилююся. Маю добру адвокатку.

— Може, сардинку? — перервав важку мовчанку Любисток.

—Інформую, — сказав нарешті інстигатор, — що слідство ведеться. Учорашні арештовані не замішані в крадіжці мечів. Допитано кількох осіб, які могли брати участь у злочині, але доказів знайдено не було. На жодні сліди не зуміли вказати й інформатори. Утім, відомо… і це головна справа, з якою я прибув… що в місцевому напівсвіті плітка щодо мечів викликала зрушення. З’явилися начебто й приїжджі, що бажають позмагатися з відьмаком силами, особливо поки він неозброєний. Тож я рекомендую бути напоготові. Не можу виключити нові інциденти. Я також не впевнений, Юліане, чи в цій ситуації товариство пана з Рівії…

— У товаристві Ґеральта, — войовниче урвав трубадур, — я бував у набагато небезпечніших місцях, у тарапатах, проти яких тутешні шибеники й до п’яток не доросли. Надай нам, кузене, якщо вважатимеш це за необхідне, збройний ескорт. Для відлякування. Бо коли ми обидва з Ґеральтом надаємо по шиї черговій босоті, то вони стануть після плакатися про перевищення меж необхідного захисту.

— Якщо це й справді босота, — сказав Ґеральт. — А не платні кати, кимось найняті. Чи слідство розглядає цю точку зору?

— До уваги беруться всі можливості,— відрізав Ферран де Леттенхоф. — Слідство буде продовжено. Ескорт я надам.

— Ми втішені.

— На все добре. Бажаю удачі.

Над дахами міста дерлися чайки.

* * *

Відвідуваннями зброярні, як виявилося, з таким самим успіхом можна було знехтувати. Ґеральтові досить було кинути оком на викладені там мечі. Коли ж довідався їхню ціну, стенув плечима й без слів вийшов із магазину.

— Я думав, — Любисток доєднався до нього на вулиці,— що ми порозумілися. Ти мав купити будь-що, аби тільки не скидатися беззбройним!

— Я не тринькатиму гроші на абищо. Навіть якщо це твої гроші. Це був мотлох, Любистку. Примітивні мечі масового виробництва. І парадні придворні мечики, що придатні хіба що для балу-маскараду, якби тобі хотілося перевдягнутися рубайлом. А оцінено їх так, що аж смішно стає.

— Знайдемо інший магазин! Або майстерню!

— Усюди буде те саме. Є попит на зброю абияку й дешеву, яка має прислужити тільки в одній порядній бійці. І не служити потім переможцям, бо, зібрана з полю бою, вона вже непридатна для використання. І є попит на лискучі оздоблення, з якими ходять фертики. І якими навіть ковбаси не порізати. Хіба що паштетну.

— Ти, як зазвичай, перебільшуєш!

— У твоїх устах це комплімент.

— Ненавмисний! Тож скажи мені, де взяти доброго меча? Не гіршого за ті, що вкрадені? Або й кращого?

— Але ж є майстри-мечники. Може б, ти й натрапив би там, на складі, на якийсь порядний клинок. Але я мушу мати меча, допасованого до руки. Викутого та вигостреного на замовлення. Це триватиме кілька місяців, а бува, що й рік. Я не маю стільки часу.

— Утім, якийсь меч ти отримати мусиш, — тверезо зауважив бард. — Причому якомога швидше, як на мене. То що залишається? Може…

Він понизив голос та роззирнувся.

— Може… Може, Каер Морен? Там, напевне…

— Напевне, — перервав Ґеральт, граючи жовнами. — Аякже. Там усе ще достатньо клинків, повний вибір, навіть срібні. Але це далеко, а нині майже дня не минає без зливи та грози. Річки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе місяць.