Техану - Урсула К. Ле Гуїн

— А що ж ти в такому разі скажеш про жінок?

— Е ні, люба! Про жінок — то зовсім інша бесіда! Хто знає, де починається і де закінчується жінка? От у мене, приміром, є коріння — і воно глибше, ніж надра цього острова. Глибше, ніж море, і древніше навіть від тих островів Земномор'я, які першими постали з морської безодні. Моє коріння ховається у пітьмі. — Закислі очі відьми раптом блиснули дивним вогнем, а її голос забринів, як струна. — Я з'явилася на світ раніше, ніж місяць. Ніхто, ніхто не знає, ніхто не може сказати, що я таке, що таке жінка і в чому її сила, а що таке чарівна могутність жінки — й поготів! Жіноче коріння глибше, ніж коріння дерев, глибше, ніж надра островів, жінка старша від нашого Творця Сеґоя, старша від місяця в небі. Хто наважиться задавати питання Темряві? Кому до снаги дізнатися Істинне ім'я Пітьми?

Стара відьма говорила натхненно, майже співала, забувши про все на світі, натомість Тенар зберігала спокій і надалі незворушно скубла очерет.

— Я запитаю її, — озвалася вона. І розщепила ще одну стеблину. — Я достатньо довго прожила в Темряві...

Час від часу Тенар навідувалася до хати, щоби подивитися, чи не прокинувся Яструб. Ось і тепер вона підвелася і пішла поглянути на нього. А коли повернулася назад, то їй уже зовсім перехотілося продовжувати цю розмову, і Тенар змінила тему:

— Сьогодні вранці я відчула якусь переміну. Так наче свіжий вітер подув... Може, просто погода змінилася? А ти нічого такого не зауважила?

— У нас тут, на Великій Кручі, — сказала тітонька Слань, — гуляє багато вітрів: і добрих, і злих... Одні приносять дощі, інші — гарну погоду, а деякі приносять різні вісті тим, хто здатний їх почути... Одначе той, хто не хоче дослухатися до вітрів, ніколи їх і не почує. А що може знати про вітри таке старе луб'я, як я? Ні магічної науки не знаю, ні книг великих не читала... Усі мої знання — із землі, із темної землі, тієї, що в них під ногами, у всіх цих пихатих вельмож і Великих Магів. Хіба можуть вони з висоти своїх знань зважати на якусь неотесану стару відьму?

"Вона була би грізним ворогом, — подумала Тенар, — але заприязнитися з нею важко".

— Послухай, — сказала вона, знову беручи до рук очеретину, — я виросла серед жінок. Там, у Карґадських краях, далеко на сході, на острові Атуан, мене оточували самі жінки. Мене ще дитиною забрали від батьків і виростили у пустелі, щоби потім наректи Великою Жрицею Гробниць. І то було єдине місце, яке я знала. Храми охороняла жменька воїнів, але їм було заборонено входити на територію, оточену Стіною. А ми не мали права покидати її. Ми виходили за її межі лише гуртом — лише жінки та дівчата в супроводі євнухів, які тримали всіх чоловіків на недосяжній для ока відстані.

— А хто це такі — оті, кого ти щойно згадала?

— Євнухи? — Тенар ненароком вжила карґадське слово. — Вихолощені чоловіки.

Відьма витріщилася на неї, промовила: "Цекб!" — і особливим жестом відігнала від себе зло. Вочевидь, вона була приголомшена почутим.

— Один із них, — продовжувала Тенар, — по суті, замінив мені матір... Але розумієш, тітонько, я жодного разу не бачила справжнього чоловіка, аж доки не стала зовсім дорослою. І все-таки я не розуміла, що таке жінка — саме тому, що жінки були єдиними людьми, яких я знала. Це, мабуть, так само, як і чоловіки, котрі довго не спілкувалися з жінками, — моряки, воїни, а ще маги з острова Роук — хіба вони насправді усвідомлюють, що таке чоловік? Як вони можуть це знати, якщо ніколи навіть не розмовляли з жінкою?

— І що, вони чикрижать їх так само, як баранів та бугаїв? — захоплена своїми думками, запитала Слань. — Просто беруть ніж і...

Зараз відьма могла говорити лише про євнухів. Але Тенар не мала що їй розповісти. По суті, вона ніколи навіть не задумувалася про це. На Атуані було багато євнухів, а один із них, Манан, ніжно любив її, і вона теж його любила. Він загинув, мусив загинути, щоб вона натомість здобула свободу... А потім вона потрапила на острови Архіпелагу, де не було ніяких євнухів, і зовсім забула про те, що вони ще десь існують.

— Мабуть, — сказала вона, намагаючись вдовольнити цікавість співрозмовниці, — вони вибирають маленьких хлопчиків і...

Її голос зненацька урвався. Навіть руки перестали рухатися.

— Так було і з Терру, — сказала вона після тривалої мовчанки. — Ну що таке дитина? Який з неї зиск? От її й використовують. Ґвалтують, каструють, знущаються... У тих краях, де поклоняються Темряві, жриці просто-таки одержимі жагою насильства. Коли я потрапила сюди, то гадала, що вийшла з пітьми на світло. Тут я навчилася розуміти справжні значення слів. У мене був чоловік, я народила дітей, і загалом мені добре велося. У моєму житті не бракувало світла. Але саме серед білого дня з нашою Терру... зробили таке... Там, на галявині, біля річки. Біля тієї самої річки, де колись Оґіон нарік Істинним ім'ям мою доньку. І сонце сяяло... А я й досі все намагаюся збагнути, де мені можна жити. Ти мене розумієш? Розумієш, що я хочу сказати?

— Нічого не вдієш, — зітхнула Слань і, помовчавши, додала: — У світі стільки горя, що його й шукати не треба — саме тебе знайде. — І, побачивши, як тремтять руки Тенар, лагідно нагадала: — Вважай, щоб не порізатися, люба!

* * *

Увечері того ж дня прокинувся Гед. Тітонька Слань таки й справді зналася на знахарстві, і навіть зуміла влити пораненому в рот кілька ложок м'ясного росолу.

— Давно нічого не їв, — пояснила вона, — і аж висох від спраги. — Уважно оглянувши Геда, Слань додала: — Як на мене, він надто далеко зайшов. Після таких мандрів вони навіть пити не можуть, хоча вода — це єдине, що їм конче потрібно. Я знала одного чарівника, дебелого і дужого чоловіка, то він після цього взяв та й помер. За кілька днів перетворився на тінь...

Проте завдяки її невтомному піклуванню хворий все-таки потроху пив