На лезі клинка - Джо Аберкромбі
«Так, зрозуміло. Мене відправляють у відрядження до міста, оточеного ворогами і напхом напханим зрадниками, де один очільник уже загадково зник. Це радше схоже на удар ножем у спину, аніж на підвищення, але що поробиш — чим багаті, тим і раді».
— Так, зрозуміло, архілекторе.
— Добре. Триматимеш мене у курсі всіх подій. Я хочу, щоб твої листи сипались, як з мішка.
— Звичайно.
— У тебе є два практики, вірно?
— Так, Ваше Преосвященство, Фрост і Северарда, обидва дуже…
— Цього й близько недостатньо! Ти не зможеш там довіряти жодному, навіть Інквізиції. — Сульт якусь мить над цим задумався. — Особливо Інквізиції. Я вибрав для тебе півдюжини інших — тих, хто довів свою компетентність, включно із практиком Вітарі.
«Щоб та жінка висіла в мене над душею?»
— Але, архілекторе…
— Ніяких «але», Ґлокто! — зашипів Сульт. — Не смій говорити мені «але», тільки не сьогодні! Ти навіть близько не настільки покалічений, як можеш бути! Навіть близько, зрозумів?
Ґлокта схилив голову.
— Я перепрошую.
— Ти вже почав думати, так? Я бачу, як зарухалися коліщатка у твоїй голові. Думати, що не хочеш, аби хтось із людей Ґойла заважав тобі в роботі? Так от, щоб ти знав, раніше вона працювала на мене. Вітарі — штирійка, з Сіпано. Ці люди холодні, наче сніг, і вона — найхолодніша з них. Тому тобі не треба хвилюватись. Принаймні, через Ґойла.
«О ні. Натомість мені треба хвилюватись через тебе, що значно гірше».
— Я буду радий з нею працювати.
«Я буду до дідька обережним».
— Радій, скільки заманеться, головне не підведи мене! Якщо все зіпсуєш, той папір тебе не врятує. Корабель вже чекає на пристані. Рушай. Хутко.
— Звісно, Ваше Преосвященство.
Сульт відвернувся і підійшов до вікна. Ґлокта тихо встав, тихо присунув крісло до столу і тихо побрів до виходу. Архілектор досі стояв, заклавши руки за спину, коли Ґлокта якомога обережніше відчинив двері. Лише коли вони клацнули у нього за спиною, він усвідомив, що тамує подих.
— Як усе пройшло?
Ґлокта різко обернувся, і його шия боляче хруснула.
«Дивно, що я так і не відучився це робити».
Практик Вітарі досі валялась на стільці, споглядаючи його втомленими очима. Схоже, за весь час, що він був всередині, вона не зрушилась ані на дюйм.
«Як все пройшло?»
Він повертів язиком у роті, торкаючись своїх порожніх ясен і роздумуючи над питанням.
«Поки що рано казати».
— Цікаво, — нарешті мовив він. — Я відбуваю до Дагоски.
— Є таке.
Тепер він помітив, що у жінки справді був акцент.
«Легка нота Вільних міст».
— Наскільки я розумію, ти їдеш зі мною.
— Наскільки я розумію, їду.
Але вона не ворухнулась.
— Ми начебто поспішаємо.
— Я знаю.
Вона простягнула руку.
— Допоможеш мені встати?
Ґлокта звів брови.
«Цікаво, коли мене востаннє про таке просили?»
Спершу він хотів відмовити, але зрештою все ж простягнув руку, хоча би для того, щоб згадати, як це. Вона вчепилася у неї пальцями і почала тягнутись. Її очі звузились, і він чув, як вона захрипіла, поволі розпрямляючись після крісла. Його рука, його спина боліли від напруження.
«Але їй болить більше».
Він був переконаний, що за маскою її зуби стискаються від болю. Вона обережно рухала ногами та руками, не знаючи, що заболить, і наскільки сильно. Ґлокта не міг втриматись від посмішки.
«Заняття, яким я займаюся щоранку. Як гріє душу — бачити, що хтось робить те саме».
Нарешті вона звелася на ноги, тримаючись перебинтованою рукою за ребра.
— Рухатись можеш? — спитав Ґлокта.
— Я розходжуся.
— Що з тобою трапилось? Собаки?
Вона розсміялась гавкаючим сміхом.
— Ні. Мене віддухопелив здоровецький північанин.
Ґлокта хмикнув.
«Що ж, принаймні відверто».
— Будемо йти?
Вона поглянула на його палицю.
— Гадаю, запасних у тебе нема?
— Боюсь, що ні. В мене є тільки ця, а без неї я іти не зможу.
— Я розумію, як ти почуваєшся.
«Навряд».
Ґлокта розвернувся і закульгав, віддаляючись від кабінету архілектора.
«Навряд».
Він чув, як жінка плететься вслід за ним.
«Як гріє душу, коли хтось інший намагається не відстати від тебе».
Він пришвидшив крок, і це було боляче.
«Але їй болить більше. Отже, знову на Південь».
Він облизав свої порожні ясна.
«Складно назвати його місцем моїх щасливих спогадів. Знову боротися з гурками після всього, чого мені це коштувало минулого разу. Викорінювати зраду у місті, де нікому не можна вірити, особливо тим, кого послали мені на допомогу. Боротися зі спекою та пилюкою задля невдячної справи, яка практично приречена на провал. А провал, найвірогідніше, означатиме смерть».
Він відчув, як посіпується його щока, як здригається повіка.
«Померти від рук гурків? Від рук інтриганів, котрі змовилися проти Корони? Від рук Його Преосвященства чи його шпигунів? Чи просто зникнути, як мій попередник? Чи був ще у когось такий вибір смертей, як у мене?»
Кутик його рота смикнувся вгору.
«Не можу дочекатись, щоб почати».
У його голові знову і знову зринало одне й те саме питання, але Ґлокта досі не мав на нього відповіді.
«Чому я це роблю? Чому?»
Подяка
Дякую чотирьом людям, які допомогли мені з цією книжкою:
Брен Аберкромбі, чиї очі втомилися її читати,
Ніку Аберкромбі, чиї вуха втомилися про неї слухати,
Робу Аберкромбі, чиї пальці втомилися гортати сторінки,
Лу Аберкромбі, чиї руки втомилися мене підтримувати.
А також:
Метью Амосу, за слушну пораду у важкий час,
Джиліан Редферн, яка подужала більше сторінки і змусила мене внести зміни,
та Саймону Спентону, який придбав її, не дочитавши до кінця.
Інформація видавця
УДК 821.111
А14
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
First published by Orion, London
Перекладено за виданням:
Abercrombie J. The Blade Itself : A Novel / Joe Abercrombie. — London : Gollancz, 2007. — 544 p.
Переклад з англійської Максима Бакалова
Обережно! Ненормативна лексика!
Дизайнер обкладинки Іван Дубровський
© Joe Abercrombie, 2006
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018
ISBN 978-617-12-5130-4
ISBN 978-0-57507-979-3 (англ.)
ЗМІСТ
Кінець ● 5
