Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

ж самі обмежили собі можливість маневру, зіткнувшись чоло до чола, ніби пара баранів-мериносів. Тепер у них не лишилося іншого способу, щоб вияснити стосунки, крім банального мордобою; питання було лише в тому, як заскоро вони подолають старанно виплеканий у кожного чорного мага комплекс, що насильство — це погано. Я закладався на Сміта: все-таки, він військовий, їх вчать інакше, та і в плані сили він дядькові давав порядну фору, що фізичної, що магічної. Але поки що обоє ще пам’ятали, що битися — недобре, і від того лише більше сердилися і псували нерви собі і іншим.

Повернення катера на якийсь час розборонило скандалістів, але суті справи не змінило — мала пролитися чиясь кров. Цієї події я чекав з цікавістю — ніколи не бачив, як б’ються великі дядьки, тим більше, ініційовані маги. Чи ризикнуть вони використати чари? І як відреагує на це Острів? (Треба шлюпку з берега зіштовхнути, на всякий випадок.)

І от наступив день, який обіцяв стати «тим самим». Помітивши ознаки, я тихо відвів Алеха набік і попросив його не спілкуватися з дядьком, навіть не вітатися. В принципі, можна було і не попереджувати — зранку дядько кудись повіявся ще вдосвіта, а за сніданком у обох магів були такі обличчя, що навіть найвредніший зі студентів, П’єр, не ризикнув почати скалити зуби. Вдень дядько заціпеніло копав, щось нерозбірливо бурмочучи собі під ніс (напевно, пригадував перенесені образи), а Сміт стирчав на самому березі, відчужено дивлячись на море (імовірно, робив те ж саме, але мовчки). Для фінального зіткнення, їх потрібно було звести разом. Адже Алех хотів, щоб я їм допоміг, чи не так?

Улучивши момент, коли місіс Клементс покликала Сміта оглянути якісь нові знахідки, я непомітно пристроїв свого кошика недалеко від них і, ніби між іншим, спитав:

— А якщо ми знайдемо кості, то зможемо взнати, що вбило людину?

— Ні, — буркнув через плече Сміт.

Дядько оглушливо чмихнув:

— Це вони тепер нічого не можуть, а в мій час це робилося запросто.

— Як? — жваво зацікавився я, тому що моя відповідь теж була би негативною.

— Піднімали мертвяка і питали, хто його убив і за що! В Краухарді безіменних могил не буває.

— Стули пащеку!! — тут же стрепенувся Сміт. — Ти ще некромантії дитину повчи, старий шибенику! — і вже мені: — навіть думати забудь, це підсудна справа!

Старий чарівник розплився в зухвалій усмішці:

— Вибачєйте, забувси! Столичні йолопи там собі правил понавидумували від надлишку ума, то вони тепер як кастрати — все розуміють, але самі зробити ніц не можуть.

Містер Сміт спробував взяти себе в руки:

— Ще одне слово, і закінчувати цю промову ти будеш своєму кураторові в НЗАМПІС.

Дядька ця загроза не спинила:

— Я бачу, ви їх близько знаєте, серцем чую — одна контора! Правду мені казали, не можна чорним в «нагляді» служити, від того їм мізки звурджуються, і вся парá через сраку виходить.

Місіс Клементс, з деяким розгубленням спостерігаючи за перепалкою, такого ставлення до начальства зрозуміти не могла:

— Що за тон? — обурилася вона.

Я вимучено зітхнув — лише її тут не вистачало! Ну от куди вона лізе?

— Та лишіть їх, нехай лаються, місіс Клементс! Це такий чорномагічний спорт. Як кажуть натура — вона ж дурна.

А чорна натура — дурна в квадраті.

Леді-крокодил, здається, зрозуміла, про що я. Вона зневажливо пирхнула, розвернулася і пішла геть, багатозначно погойдуючи стегнами. Містер Сміт збентежився, закашлявся, похмуро зиркнув на мене зверху вниз і поспішив слідом.

Варто було йому зникнути з очей, як дядько теж почав кхекати:

— Ти цей, знаєш… тойво… не можна так з магами-то!

— А що я зробив? — щиро здивувався я.

— Тойво… сам знаєш.

Та пропади вони пропадом! Обидва — дорослі люди, чарівники, ініційовані. Що такого я можу їм розповісти про чорну магію, чого вони самі раніше не чули?

Після того випадку конфлікт різко зійшов нанівець, ніби відро води на котів вилили. Не знаю, чи відіграли тут роль мої слова, чи місіс Клементс зуміла провести з підлеглими серйозну виховну бесіду, але чистий розум несподівано переміг магію. Вони стали звертатися одне до одного до неможливості офіційно («містер Ферро», «містер Сміт, сер»), вибудовували фрази в невимовно формальному, язика зламаєш, стилі. Я крадькома зітхав, решта членів експедиції (не забуваючи про те, з ким мають справу) насміхатися не наважувалася. Так, от так і буває, коли кількість чорних магів на квадратний метр зашкалює! Невже я виросту і стану таким самим? Як це печально…