Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Тоді зупинився й подорожній. Обличчя його здавалося бруднувато-сірою маскою, але очі палали такою незламною волею, таким скаженим напруженням, що розбійників охопило сум’яття.

— Чого тобі треба, негіднику? — гукнув отаман.

— Геть, — холодно кинув дивний чоловік. І додав кілька незрозумілих, гортанно вимовлених слів, лиховісних у своєму дикому звучанні:

— Заккуррак… Кхари! Акхорой!

Злякано заіржали коні.

— Чаклун! — зойкнув хтось.

— Мовчати! — гримнув отаман. Але за його спиною не вмовкав шепіт: «Чаклун… Чарівник…»

— Рахую до трьох, — так само холодно мовив незнайомець. — Даю вам час, аби забратися геть! Раз!

Сум’яття наростало. Отаман люто озирнувся, ледве стримуючи коня.

— Два, — спокійно відраховував незнайомець.

Отаман не вірив, що беззахисна людина може вступити з ним у єдиноборство. Жодної зброї в руках прибулець не мав — виходить, володів якоюсь таємною. Інакше звідкіля ця холодна сила?

— Два з половиною, — проголосила дивна людина.

Сум’яття наростало. Розбійникам здавалося, що в очах незнайомця витанцьовує лиховісне полум’я.

— Три! — пролунало, мов удар батога. І полум’я спалахнуло в страшної людини на долоні. Подорожній вихопив із кишені яскраву мов сонце кульову блискавку й загрозливо підкинув над головою.

І отаман відступив. Він полюбляв легку здобич і боявся чаклунства, тому вкинув шаблю в піхви, повернув коня і поскакав геть. За ним кинулися решта вояків.

Чоловік на шляху дивився їм услід. Очі його згасли, обличчя заливав піт. Із селища бігли люди; вітер доносив їхній захоплений галас.

Руал Ільмарранен, не змигнувши, глянув на сонце і опустився на дорогу. Випала з вологої руки скляна кулька — подарунок хлопчика Фінді.

Випала і потонула в куряві.

…Далеко звідси чорнокоса жінка не зводила погляду з краплинок крові на білій серветці.

Краплі спалахували й гасли, як жаринки в прогорілому багатті.

* * *

Карета важко підстрибувала на вибоїнах. Для далеких мандрівок це був надто розкішний екіпаж. Оббитий зсередини шовком і оксамитом, він був щедро позолочений ззовні, й позолота ця, напевне, блищала за версту.

Лартові навіщось знадобилася саме така карета — масивна й золота, і саме шестірка ситих вороних коней — ніяк не менше.

У кареті сидів я, пишно вбраний. Мій чорний оксамитовий костюм було оздоблено срібною парчею — нічого подібного мені зроду не доводилося надягати. Поруч на сидінні лежали капелюх зі жмутом пір’я та шпага в дорогих піхвах.

Ларт же в чомусь на кшталт лівреї правив кіньми. Мені суворо заборонялося називати його хазяїном або кликати на ім’я. Відтепер мандрівним магом був я, а він — моїм слугою.

Таким побитом рушили ми в дорогу за день по горезвісних відвідинах Орвіна-Провісника.

Дивовижна метаморфоза тішила мене цілий тиждень. Потім я відчув нестерпну нудьгу.

Ларт ставав найбалакучішим слугою на світі, варто було нам потрапити на заїжджий двір чи когось зустріти. Одного разу він не менш як годину залицявся до гарненької селяночки, яку взявся підвезти і всадовив поруч себе на облучку. Я з карети слухав їхні теревені та кусав лікті. Вони встигли переговорити про всі квіточки, губки й оченятка, згадати всіх її дружків та подружок і серед іншого з’ясувати, що чарівників, мабуть, і на світі нема — все то байки. Коли він висадив її та помахав услід, я вистромився з карети по пояс і похмуро поцікавився, які, власне, переваги дає нам ця гра з перевдяганням. Замислений Ларт звелів мені стулити пельку й решту шляху зберігав мертву мовчанку.

На заїжджих дворах нас очікувало те саме: я оселявся в найкращій кімнаті, звідки й носа не вистромлював, оточений загальною цікавістю та побоюванням, а Ларт, як могутній насос, викачував із господаря, слуг і пожильців усі новини, чутки та плітки, натомість щедро обдаровуючи їх вигадками про свого над міру дивовижного господаря. Звістка про нашу мандрівку ширилася ніби колами по воді, збурюючи околиці й породжуючи в мені невиразний неспокій.

…Карета підстрибнула так, що я вдарився головою об стелю. Ларт нахльоскував коней, поспішаючи якомога швидше дістатися до чергового готелю. Ми їхали полем, навкруги не було ні лялечки. Я смертельно стомився, досхочу наковтався куряви, мене розтрусило, я вмирав від задухи, але думка про заїжджий двір була мені огидна.

— Господарю! — я знову вистромився з вікна. — Господарю!

Він притримав коней, і я, ризикуючи потрапити під колеса, перебрався до нього на передок. Він мовчки посунувся.

— Ми що, шукаємо Третю Силу? — спитав я нахабно.

Він уже розтулив рота, щоб мене обірвати — й замість цього сильніше вдарив по конях.

— Подих серед нас… — пробурмотів він крізь зуби. — Присягаюся канаркою… «Її подих блукає серед нас».

* * *

Руал пішов затемна, крадькома, аби не прощатися ні з ким. Він крокував геть від селища, а день займався ясний, як і вчора, і, як учора, вставало сонце. Корови та кози на пасовиськах, пси, які стерегли їх, — усі повалилися на росяну траву й ловили боками перші сонячні промені, поспішаючи зігрітися, тому не звертали на чужинця анінайменшої уваги.

Попереду темнів ліс. Руалові невідомо чому хотілося сховатись. Він ішов дедалі швидше, а перед очима настирливо повторювалися картини вчорашнього дня, повторювалися повільно, ніби учасники їх загрузли у товщі багнюки.

Біжить гінець із хутора, рот роззявляє, а лементу не чути. У блідої Ліни виступили краплинки поту над верхньою губою. Капає соус із ополоника…

Насуваються широкі груди вороного отаманового коня, закривають небо… Величезне копито мало не наступає на коротку полуденну тінь беззбройної, безпорадної людини… Краще здохнути, ніж прилюдно зізнатися в своїй безпорадності. Я маг і здохну магом.

Руал уповільнив крок і витяг із кишені скляну кульку. Покачав по долоні, примружився на сонячні відблиски, що грали в ній. Ні, цілковите безглуздя. Банда розбишак сахнулася від затятого нахабства й дитячої іграшки.

Ільмарранен сховав кульку й лише тепер помітив, що йде вже лісом, іде, судячи з усього, не першу годину, тому що ліс густий, неторканий. Стовпи сонячного світла наскрізь пронизували хащу. Десь глибоко всередині Руал раптом відчув спалах божевільної надії. Він знову сподівався на диво: те, що сталося вчора, — не дурість і не випадковість. Не може бути інакше!

І всією силою цієї надії Ільмарранен закликав до себе колишню могутність.

Спершу він хотів розворушити завмерлі крони над головою, запустити в них вітер. У відповідь — тиша й цілковитий спокій.

Він покликав пташину, що стрибала по стовбуру, — та не звернула на його заклик жодної уваги, просто зникла в поплутаному гіллі.

Руал зупинився. Він був покалічений, назавжди позбавлений частини самого себе, і чорна ядуча туга, яку так довго відгонив, раптом упала на нього всією вагою. Підкосилися ноги, він сів просто