Місто кісток - Кассандра Клер

Саймон рішуче похитав головою.

– Ти ж знаєш, я – людина слова. – Він розправив плечі. – Я по каву, а ти знайди вільний столик. Що тобі взяти?

– Тільки каву. Чорну, як і моя душа.

Саймон подався по каву, бурмочучи собі під ніс, що сьогодні все було зроблено набагато краще, ніж у попередні рази. Клері пішла пошукати їм місце.

Як для понеділка, кав’ярня була переповнена. Більшість потертих диванів та крісел були зайняті підлітками, що насолоджувалися вільним вечором. Довкола пахло кавою та димом сигарет. Нарешті Клері знайшла вільний «диванчик для поцілунків» у затемненому кутку далеко від сцени. Єдиною її сусідкою була білявка в помаранчевому топі, що заглибилася у гру на своєму айподі.

«Чудово, – подумала Клері. – Ерік не знайде нас тут після шоу, щоб поговорити про свою поезію».

Білявка перехилилася через бильце свого стільця й торкнулася плеча Клері.

– Перепрошую…

Клері здивовано глянула на неї.

– Це твій хлопець? – запитала білявка.

Клері прослідкувала за поглядом дівчини і вже збиралася відповісти: «Ні, я його не знаю». Аж раптом зрозуміла, що та мала на увазі Саймона. Він прямував до них із пластиковими чашками і був цілком зосереджений на тому, щоб не пролити каву.

– Ні, – відповіла Клері. – Ми просто друзі.

Дівчина засяяла:

– Він милий. А в нього є дівчина?

Клері трохи зам’ялася, перш ніж відповісти.

– Ні.

– Він часом не гей? – підозріло глянула дівчина.

На щастя, підійшов Саймон, і Клері не треба було відповідати на останнє запитання. Дівчина квапливо повернулася на своє місце. Юнак поставив на стіл чашки та вмостився біля Клері.

– У них знову закінчилися чашки. А ці пластикові такі гарячі. – Спохмурнівши, він подув на пальці. Клері спостерігала за ним, намагаючись приховати усмішку. Вона ніколи не думала про те, що Саймон симпатичний. У нього були красиві темні очі, і за останній рік він змужнів. От якби йому підібрати стрижку…

– Ти витріщаєшся на мене, – сказав Саймон. – Чому ти так дивишся? У мене щось на обличчі?

«Я мушу сказати йому, – думала вона, хоча якась частина її повставала проти цього. – Я була би поганим другом, якщо промовчала б».

– Не обертайся, але он та білявка вважає тебе милим, – прошепотіла Клері.

Саймон швидко поглянув убік, щоб оцінити дівчину, яка старанно вивчала журнал «Шонен Джамп»[4].

– Дівчина в помаранчевому топі?

Клері кивнула. Саймон глянув на неї з недовірою.

– Чому ти так вирішила?

«Скажи йому. Давай, скажи йому». Та коли Клері відкрила рот, щоб відповісти, її перервав жахливий свист мікрофона. Вона здригнулася і затулила вуха, поки на сцені Ерік намагався впоратися з мікрофоном.

– Вибачте, чуваки! – прокричав він. – Починаємо! Мене звати Ерік, а на барабанах – мій друзяка Метт. Мій перший вірш називається «Без назви».

Він скривив обличчя, наче від болю, і завив у мікрофон:

Саймон сповз нижче у кріслі.

– Будь ласка, не кажи нікому, що я його знаю.

Клері захихотіла.

– Хто зараз використовує слово «чресла»?

– Ерік, – похмуро мовив Саймон. – У нього всі вірші про це.

– Розпухла моя муко! – завивав Ерік. – Нестерпний біль, що розростається в мені!

– Ти мав рацію! – сказала Клері і ковзнула поближче до Саймона. – До речі, щодо тої дівчини, що запала на тебе.

– Навіть не хочу думати про це, – сказав Саймон. Клері здивовано глянула на нього. – Я давно хотів поговорити з тобою.

– «Розлючений кріт»